Королівська дорога - Андре Мальро
— Ти поранений? — запитав Клод.
— Ні. Вірніше, так, але не дуже серйозно. Сядь біля мене і погаси ліхтар.
Меойці готували велике багаття.
Перкен коротко розповів про все.
— Ти запропонував більше ста глечиків… А скільки є воїнів?
— Сотня або дві.
— Вони щось говорять… Як ти гадаєш, що вони кажуть?
Слова й справді долинали до них, але стали гортаннішими. З-поміж усіх виділялося два голоси — один належав вождеві.
— На мою думку, це розмовляють вождь і хазяїн Грабо.
— Кого захищає вождь? Ціле село?
— Звичайно.
— А якщо запропонувати глечик для кожного воїна і п’ять або десять для всього села?
Перкен, не задумуючись, сказав це перекладачеві. Щойно той переклав, як у темряві почувся жахливий гомін: кожен починав розмовляти спокійно, а потім торохтів, мов навіжений. На тлі всіяного зірками неба хиталися списи. Але ось зорі стали невидимі — зашипівши, спалахнуло полум’я вогнища. Воно здійнялося високо догори і вихопило з темряви голови перших рядів, — віддалені постаті поглинала темрява. Майже всі воїни були тут. Вони мало не збожеволіли від почутого, бо зовсім несподівано білі вислизнули з їхніх рук. Кожен чимраз голосніше щось балакав до самого себе і навіть хитав головою, хоча руки й залишалися непорушними. Час од часу вогонь, розгоряючись, приглушував їхню мову і ніби карбував обличчя старих селян із застиглими поглядами, фарбуючи їх у червоний колір. Базікання чулося лише скраю живого кола, бо всередині панувала тиша; старі воїни з довгими, як у мавп, руками посідали навпочіпки довкола вождя і по черзі щось говорили. Занепокоєний Клод пильно слідкував за їхніми обличчями, намагаючись хоч щось зрозуміти, але вони були такими ж загадковими, як і мова, якою вони розмовляли.
Перекладач підійшов до Перкена.
— Один із вас піде, інший чекатиме його повернення…
— Ні.
— Один може померти по дорозі — тоді не вийде обміну, — додав Клод.
Меоєць повернувся до своїх, зачепивши поранену ногу Перкена, який мало не закричав…
І знову безконечні розмови.
— У крайньому випадку… — почав Клод.
— Ні, я знаю тубільців: якщо вони так вирішили, то старійшини все одно не підуть проти волі села. Зараз головне — виграти час, а вдень я придумаю ще щось…
Раптом белькотіння припинилося. Всі дивилися на гурт старців. Як тільки голови воїнів поверталися в їхній бік, вони замовкали.
— У жодному з племен людина не має окремого глечика! — крикнув Перкен по-тайському.
Меоєць переклав, але вождь мовчав. Ніхто не рухався, залягло важке чекання — вороже, як кола на воді. Воїни пильно стежили за вождем.
Перкен хотів підвестися, але подумав, що це забере у нього багато сил і він не зможе гукнути дуже голосно. Тож він додав:
— Ми будемо без охорони! Глечики…
Перекладач, якого всі меойці супроводжували поглядом, наблизився до нього.
— …Глечики будуть у візках. Без охорони, — після кожної фрази він зупинявся, щоб перекладач міг одразу перекласти. — Лише троє нас. Обмін зробимо, де ви захочете.
Клод звик, що білі люди висловлюють згоду киванням голови. Ці застиглі, повернуті до них обличчя приголомшили його своєю нерухомістю. «Адже вони повинні тішитись, що кожний матиме власний глечик, — пробурмотів він. — Вони все ще не можуть усвідомити…»
Що ж відбувалося? Меойці чомусь підводилися. Спиралися рукою об землю, потім уставали і йшли до хижі, з якої прийшли білі; їхні тіні рухались попереду. Троє, четверо… Вони злилися з деревами — на тлі зоряного неба виднілася лише верхня частина списів… Решта чекала з таким напруженням, що воно аж передалося білим. Над хвилястою смугою дерев Клод побачив: списи рухаються у зворотному напрямку. До них долинули крики — їм відповіли радісні вигуки. Вістря списів на якусь мить показалися на тлі дуже яскравої зірки, потім зникли; чоловіки в супроводі власних тіней, які губилися в темряві, з’явилися перед вогнищем. Перкен упізнав серед них господаря Грабо — той хотів пересвідчитися, чи раб на місці, чи, бува, не втік. Грабо, якого підтримували під руки двоє воїнів, хотів повернутися назад у хижу. Всі троє щось кричали, але Перкен нічого не розумів. Нарешті вони посідали навпочіпки і знову почалася нудна балаканина; атмосфера безглуздої сільської суперечки трохи притлумлювала жорстокість.
— І довго так триватиме? — запитав Клод.
— Аж поки вони погасять вогнища, тобто до ранку, бо ранок — найсприятливіша пора для прийняття рішень.
Трохи розслабившись, Перкен заглибився в думки. Навряд чи він уже усвідомлював, що врятував своє життя, адже ще зовсім недавно він боявся тортур, падіння, був сам не свій — отож власне життя видавалося йому вельми туманним. Що чекало його серед цього то наростаючого, то затихаючого гомону, серед цього дикого збіговиська божевільних, серед безжальних джунглів і серед ночі? Ненависть до людей, ненависть до життя, ненависть до всіх тих сил, у полоні в яких він зараз перебував, перемішуючись із лихоманкою, переповнювала все його єство. Він перестав почувати себе в’язнем, сіпаючий біль і лихоманка докучали йому дужче, ніж нав’язливі спогади. Його лихоманило, те, що долинало від людської юрби, сприймалося важко. Меойці не рухалися. Відблиски вогню ковзали по застромлених у землю списах, по лисніючих од поту руках. Тільки-но вогнище трохи загасало, пітьма враз, мов прибій, знову насувала на них, вихоплюючи з темряви лише сяк-так застромлені списи. Через високу температуру ніч видалась йому вічністю. Вона
