Королівська дорога - Андре Мальро

— Коли він підійде до нас, запитайте, в якій хижі перебуває білий. В ЯКІЙ ХИЖІ ПЕРЕБУВАЄ БІЛИЙ. І ні слова більше. Ви зрозуміли?

Бой мовчав. Раб підійшов зовсім близько, і вдруге пояснювати не було часу. Невже пройде мимо? Ні — вони зустрілися лице в лице. Бой щось запитав, а той, втупившись у землю, щось тихо відказав. «Чи він думає, що розмовляє також з рабом?» — Перкен хотів швиденько підійти до Ха і перекласти це, але мало не простягнувся на землі, бо геть чисто забув, що стоїть на одній нозі. Бой побачив його незграбний рух і, хоча був трохи далі, все одно виставив руки, щоб підтримати. Перкен схопився за його руку і запитав: «Ну що?» Ха дивився на нього неспокійним і покірним поглядом тубільця, котрий звик до вибриків білих людей; він дивувався його неприродному, приглушеному голосові, ніби хтось міг почути їх і зрозуміти, хоча на цій витолоченій землі не було нікого, крім раба, що віддалявся, та собаки, який побіг сховатися в тінь.

— Біля бананових дерев.

Зрозуміло — на галявині лише в одному місці росли напівздичавілі бананові дерева, а біля них стояла висока халупа. Заінтригований Клод повернувся назад, бо міг лише догадуватись, що тут відбувається.

— Раб сказав, що він у цій хижі.

— Грабо? Якій саме?

Тримаючи руку біля стегна, Перкен непомітно вказав на неї пальцем.

— Йдемо туди?

— Давайте візьмемося розпрягати своїх буйволів. Потім удамо, що туди ми потрапили випадково… цілком випадково.

Вони підійшли до провідника. Ха почав розпрягати буйволів біля хижі, яку показав раб.

— Досить, Перкене. Ходімо?

— Ходімо.

Вони йшли довкола, ні на мить не зводячи погляду з цієї хижі. Що б там не казали, але козир був у руках Грабо. І треба поговорити з ним — чим швидше, тим краще.

— А якщо все полетить шкереберть? — запитав Клод.

— Тоді я вб’ю його. Це наш єдиний шанс, бо тут, у джунглях, нам буде каюк…

Грабо теж умів стріляти з пістолета з кишені. Вони прийшли — хижа була без вікна із примітивними дверима, які зачинялися без ключа, проте ЗСЕРЕДИНИ був засув. «Певно, тут має бути ще один вхід? — подумав Перкен. За хижою загавкав собака. — Якщо він так гавкатиме, то сюди збіжаться всі жителі». Просунувши руку у двері, він відсунув засув і потяг їх на себе, ті поволі подалися, набряклі від частих злив.

Задзвонив дзвінок. З даху навкіс падала темно-голуба смуга світла, навколо якої, то опускаючись, то піднімаючись, крутилися тіні. Якщо глянути збоку, то було добре видно горизонтальну поперечку, з якої щось звисало і яка оберталася навколо великого цебра… Чим більше вона віддалялася від чіткої проекції отвору, тим ставала розпливчастішою. Нарешті сонячний прямокутник, що впав із дверей, вихопив з темряви весь механізм — то було млинове жорно. Дзвін замовк.

Аби краще роздивитися, Перкен відступив назад у темряву; Клод ішов слідом боком, як краб, бо не міг залишатися на місці й водночас відірвати погляду від світла, яке проникало в хижу, мов кам’яна брила. Перкен продовжував відступати назад. Це виглядало жахливо. Клод відчував судомні рухи його пальців, які пробували затриматися на чомусь, — заціпеніла людина, котра хитається, як п’яна; Перкен замовк і завмер.

До жорна був прив’язаний бородатий раб. Чи ж білий?

Намагаючись перекричати собачий гавкіт, Перкен гукнув щось так швидко, що Клод навіть не розібрав. Задихаючись, Перкен гукнув ще раз:

— Що з тобою?

Ледве помітний у темряві, раб кинувся вперед, плечі його затремтіли. Дзвінок задзвонив, мов дзвін, лише один раз, але чоловік зупинився.

— Грабо?! — гукнув Перкен.

Його переляканий і питальний голос наштовхнувся на обернуте до них обличчя. Клод намагався побачити очі, але бачив лише бороду та ніс. Чоловік простягнув руку з розчепіреними пальцями, наче хотів щось узяти, проте рука безсило впала на стегно. Він був прив’язаний шкіряними ремінцями. «Сліпий?» — подумав Клод, не в змозі витиснути жодного слова, не говорячи про те, аби запитати щось у Перкена.

Його брудне обличчя було повернуте до них. До них чи до світла? Клод ніяк не міг вловити його погляду, але ж Перкен казав, що Грабо сліпий на одне око.

— Грабо!..

Вони думали, що той знову промовчить, однак…

Якимсь чужим голосом чоловік проказав декілька слів.

— Was?! — гукнув, задихаючись, Перкен.

— Але ж він не говорить по-німецьки!

— Ні, не меойці. Це я… Що таке? Що?!

Раб хотів рушити до них, але за кожним разом ремінці знову повертали його до каменю: то праворуч, то ліворуч.

— О Боже, та обійди ж навколо!

І тут вони відчули: те, чого вони боялись, було недалеким від істини. Їх охопив нелюдський страх, який Клод уже звідав біля вогнища. Чоловік зробив два кроки вперед і знову зупинився.

— Таки зрозумів, — пробурмотів Клод.

Незважаючи на дуже тихий голос, бородань також почув цю фразу:

— Хто ви такі? — нарешті запитав по-французькому.

Німий відчай пройняв Клода — він не знав, як відповісти на це питання: назватися, сказати, що вони французи, білі чи як?

— Банда негідників, — пробурмотів Перкен. У кожному його