Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Авжеж! Авжеж! — заквапилися брати зі спини вороного, який від нетерплячки аж копитом бив по насипаній дрібними камінцями доріжці.

Вони відчували свою провину перед розбійником і його товаришами, тож більше за все на світі прагнули щезнути з отаманових очей. До того ж за домовленістю близнюки мали повернути коня господарям у разі їхньої повторної зустрічі. Отож гніватися вони могли тільки на те, що обрали саме цей шлях до Заклятого міста — з найтихішої околиці. Хоча яке це мало значення у безлюдному місті? Словом, близнюки хотіли як краще, а вийшло — як завжди.

— А чого ви такі набурмосені, наче хрону наїлися? — запитав Пинтя, злетівши на оґира. — Ви ж просто на весілля вгодили!

— На весілля? — перезирнулися брати.

— Еге ж! Принцеса Геремія заміж виходить!

— Принцеса Геремія?! — в один голос гукнули близнюки.

— І я подбаю, аби ви сиділи за центральним столом обабіч самого короля! Слово розбійника!

— Ото! — аж мліли від радості брамники Мідної хащі. — Дякуємо вам, пане Пинтьо!

Вони схилилися в низенькому поклоні, знявши свої старомодні сині крислаті капелюхи з бумбонами на маківці. А Пинтя вже скакав алеєю, і лише тайстра билася об його бік, добряче гупаючи переляканим Фаралампасом.

Виїхавши на пагорбок, з якого відкривався чудовий краєвид на рівнину, що стелилася із заходу перед Заклятим містом (з іншого боку пнулася вгору правильним конусом Скляна гора), Пинтя дістав притлумленого пацюка і поклав його поміж вух оґира. На щастя, кінь не бачив, хто там шкребеться по його гриві, інакше скинув би і вершника, і його дивного приятеля. Коли Фаралампас нарешті очуняв, розбійник перепитав його про Татоша.

— Справді в його вусі має щось бути? — з недовірою мовив парубійко.

— Слухайте сюди, ви, пасинку природи, недбайло з далекого лісу, неотесаний невігласе! Негайно везіть мене до моєї бібліотеки, поки я ще дух не спустив! — заволав, мов недорізаний, щур Фаралампас. — Ви навіжений! З мене досить пригод! Непутящого друга не відрізниш від ворога! Ви мене коли-небудь ненароком приб’єте! А в мене повно роботи! Хто за мене це все перечитає?

— Он ти як, химерна душе! Вибач, я справді чолов’яга безпросвітно темний, манерам не навчений, однак серцем чистий! І якщо я тебе тягаю всюди з собою, отже, на те є поважні причини. Затямив, недомірку?

— І перестаньте лаятись на кожному кроці! Що це за кепська звичка, добродію?! Вже вуха в’януть від вашої балачки! У дурня й мова дурна! Язик знищив більше людей, ніж меч.

— Така вже в мене лиха вдача, мудрагелю! — почухав розбійник потилицю. — Я знаю, що твої ніжні вуха мудріші за мою товчену голову. Але я живу в лісі серед таких же зірвиголів, як сам, а не серед книжок із золотими корінцями! Гаразд, я буду лагіднішим до тебе, Фаралампасе! Наскільки розбійники можуть бути лагідними.

Пинтя вже втратив трьох приятелів, тож не хотів розпрощатися ще й із четвертим. Коли щур нарешті заспокоївся, опришок сягнув рукою до лівого вуха коня. Обережно почав просовувати пальці до вушної раковини, стежачи за оґирем. Татош ніяк не реагував, незворушно поскубуючи траву під ногами. На превеликий подив розбійника, його рука дедалі глибше й глибше влізала в кінську голову. Аж поки там щось не намацала. Пинтя поволі витяг руку і зажмурив очі від сяйва, яке раптового вдарило з його долоні. У руці був Вогняний батіг-корбач.

— Тепер тричі вдарте батогом! — проказав Фаралампас, закриваючись від блиску лапками, хоча й був сліпий.

Розбійник розмахнувся і вправно стрілив батогом у повітрі. Ляскіт був подібний до звуку віддаленого грому. А в небі описала коло вогненна петля. Кінь заіржав і став на диби. Пинтя вдруге замахнувся, вдаривши батогом над своєю головою. Кінь брикнувся задніми ногами, наче намагаючись скинути вершника із сідла. Тоді ватаг ляснув корбачем втретє, і тепер грім прогурчав просто над ним, а удар вогняним батогом був схожим на блискавицю.

Кінь опустився на передні коліна і мовив низьким глухим голосом:

— Слухаю тебе, мій новий володарю!

— То ти таки Татош? — здивовано запитав Пинтя.

— Так, мій повелителю!

— Чому ж раніше ти не сказав цього Молибогу?

— Бо він мав би великі халепи через мене. Мандрівний вояк шукав коня, а не Татоша. І я йому служив як кінь.

— Хіба бути простим конем для тебе не принизливо?

— Ні, бо я ховаюся від своєї володарки.

— Он як! То ти втік від Ґанджі-баби?

— Так.

— Але чому?

— Бо Татош не хоче нікому служити. Він — вільне створіння. Таке ж, як і всі мешканці Закрайсвіття.

— То ти й від мене втечеш? — мовив Пинтя, натягуючи повід.

— Ви — мій володар, — схилив голову Татош, але в його очах зблиснула волога.

— І що ж ти вмієш?

— Я біжу найшвидше у Закрайсвітті.

— Але ж ти вмієш і літати, чи не так?

— Так, але лечу я вже не так прудко.

— І хто тебе обжене?

— Вогняний дощ.

Пинтя насупився і, перехилившись у сідлі, здивовано розглядав дванадцять ніг Татоша, густо порослих темною шерстю біля копита.

— Він каже правду! — промурмотів з торбини Фаралампас. — Я про таке читав.

— А як тебе обернути на звичайного коня? — знову став розпитувати розбійник.

— Засуньте Вогняного корбача до мого вуха.

— Гм… А якщо хтось інший його витягне?

— Тоді він стане моїм володарем.

Це не сподобалося розбійникові і він нахмурив чоло.

— Але як ти втік від Ґанджі-баби,