Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Може, вона п’є кров таким гуманним способом? — проказав правитель на вухо першому радникові. — Все-таки вона донька короля.

На цих словах Урбан III гордо підніс голову.

— Ти ба! Схоже, Прунслик їй таки до смаку, — погодився розбійник.

— Пинтю, ви велика людина! — зміряв оціним поглядом отамана володар.

— Або сліпа свиня, що знайшла жолудь, — проказав стиха Інош. Його голос був подібний на скрегіт мідного свічника, коли його совають по мармуровій плиті.

Але тут Геремія відірвалася від цілування і, побачивши поруч батька, владно промовила:

— Таточку! Я хочу їсти!

— Знову? — перелякався король. Невже таки доведеться жертвувати першим міністром? Пропонувати Пинтю було не вельми ґречно. До того ж розбійник міг і не погодитись. Вони ж у лісі зовсім не навчені шляхетних манер.

— Таке враження, ніби я не їла кілька місяців. Тож спочатку сніданок-обід-вечеря, а далі — весілля! І жодних заперечень! — Геремія аж притупнула ніжкою. Схоже, вона цілком оживала.

— Як скажеш, моя маленька! Жінки дуже легко піддаються дивацтвам. Але ж у нас… хех… вже майже не залишилось наречених, — склеїв посмішку король. — Усі охочі обернулися на каміння.

— Ти мене нервуєш, татоньку! Ось мій наречений! — обійняла вона Прунслика, який, здавалося, перебував у зовсім іншому вимірі. Бо ніяк не реагував на ці блискавичні події.

— Усе правильно! Кохання вражає навіть богів! — пищав Фаралампас із торбини. — Він її розчаклував, і вона в нього закохалася. Це ж відома казка. Ет, як шкода, що ви не читаєте книжок!

На цей раз його почули всі.

— То ти вже більше не питимеш крові? — запитав батечко, обережно наближаючись до Геремії.

— Ти про що, татусю? — здивувалася принцеса. На щастя, вона нічого не пам’ятала про своє нещодавнє минуле.

Тільки тепер усі переконалися, що прекрасна дівчина остаточно розчаклована. Дводушницю, яка жила в ній, було переможено. З такої величезної втіхи король поплакав трохи більше, як належить. Адже виявився у подвійному виграші: врятував доньку і знайшов… зятя, якого не міг запопасти цілий рік. Прунслик тільки очманіло дивився на всіх, що вітали його з неочікуваним щастям: пошлюбити таку писану красуню, та ще й доньку самого короля. Однак Геремія не відпускала руки нареченого, мовби відчуваючи його полохливу вдачу.

Найбільше дивувався такому несподіваному повороту Пинтя.

«Із грязі в князі!» — висунув білий писок з його тайстри пацюк, який за кілька останніх хвилин здобув великий авторитет.

Тут принцеса знову згадала, що не їла вже кілька місяців, і всі заквапилися на сніданок, який цього разу обіцяв бути королівським у найвищому значенні цього слова.

Геремія справді нічого не пам’ятала і вельми дивувалася неймовірній кількості скульптур, що заполонили їхнє місто і Ратушу.

— А чому ніхто не ліпить жінок? — чудувалася вона.

Король з першим радником дипломатично ухилилися від відповіді.

Його величність був у такому піднесенні, що в нього навіть минула нервова недуга обличчя. Тепер воно знову стало цілісним і виражало щось одне: або радість, або смуток, або гнів. Одначе сьогодні королівське обличчя аж сяяло від щастя.

— Нарешті це все скінчилося! — аж виспівував король і на честь такого свята одягнув свою білосніжну кучеряву перуку і урочисту мантію з соболячих хвостів, добряче вже поїдених міллю.

— Ми, єдиний законний володар Заклятого міста, виголошуємо королівський наказ, — мовив він за святковим сніданком, підносячи келих шампанського, — вважати цей день — Днем одужання принцеси і святкувати його всіма можливими способами. Віват!

Усі теж гукнули «Віват!», окрім принцеси, яка так наминала наїдки, буцімто їла в останній раз. Та на це ніхто не зважав, розуміючи, як важливо людині, яка одужує, оновити свої сили. Прунслик сидів побіч неї і зажурено дивився в тарілку. У нього чомусь зовсім не було апетиту.

Тим часом король, вже захмелілий від вина і щастя, наважився відкрити гостям-рятівникам головну таємницю Заклятого міста. Він приклав свій перст до уст, просячи не видавати секрету, і поманив заінтригованих мандрівників за собою. Вони спускалися вниз широкими мармуровими сходами до Галереї героїв, а звідти вже значно вужчими кудись під землю. Сягнувши цоколя, правитель повів їх за собою довгим вузьким коридором, який закінчувався такою ж кам’яною лядою, як у склепі.

Піднявши її, прибульці були здивовані світлом, яке вдарило їм в очі. А головне — знизу долинали гучні звуки. Точніше, це було ціле царство звуків. Тут не тільки говорило десятки голосів, а й сперечалися, сміялися і навіть співали. А люду було, як на великому ярмарку. Ніде й сісти.

— Хто це? — Пинтя здивовано розглядав унизу під собою жінок різного віку в округлій залі. — Невже знову духи?

— Ні, це справжнісінькі мешканки Заклятого міста, — вдоволено усміхнувся Урбан III і поліз по драбині вниз. За ним рушили всі решта.

Жіноцтво, побачивши таку поважну делегацію, замовкло і зосередилося на праці. Кожна з них робила щось своє. Одні перебирали дивні овочі, другі варили щось у великих казанах, треті прали, четверті шили, п’яті прасували залізними прасками, всередині яких зблискувала червона грань. У самому кутку сиділа старенька пані в окулярах і щось писала довгим гусячим пером на аркушах. Усього тут було кілька сотень жінок і… жодного чоловіка.

— Ваша Величносте, Підземне місто чекає ваших розпоряджень! — гучно доповіла одна з кухарок, піднявши догори черпак. Це була підтоптана, але метка й бадьора молодичка, що могла самотужки совати плитою величезний киплячий казан із супом. На її рум’яному широкому лиці виблискувала грайлива посмішка, а чорні оченята аж спалахнули, коли вона помітила стільки гостей чоловічої статі.

— Моя золота! — витягнув їй