Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Та як би там не було, які б суперечливі думки не стикалися в його голові, «непедагогічний» метод Ашота трохи вплинув на хлопця. Товариші кинули йому в обличчя гірку правду, і, здається, фальшива гордість Саркіса почала розвалюватись, мов збудована на піску хижка. Розвалювалась і його зарозумілість. Тепер ні на кого він не зможе дивитися згорда.

Про те, яким прикрим буває становище людини, що опинилася поза колективом

Коли подивишся зимою з вершин, що оточували Барсову ущелину, вниз, на долину Араксу, то здається, що вона завжди повита туманом. Але там, де отаборились юні мандрівники, повітря було чисте й прозоре, небо спокійне, а сонце яскраве. І коли б не страх перед голодною смертю, який ятрив серця замкнутих серед кільця гір полонених, вони могли б відчувати насолоду, якої зазнав кожен, хто піднімається з рівнин у гори.

Вийшовши якось з печери, хлопці попрямували в Масруп — так назвали вони місце в тріщинах скель, де недавно Асо знайшов рясні кущі шипшини. Не так легко дістатися до того клаптика землі, закритого важкопрохідними скелями, але іншого виходу не було — треба знову шукати їжу…

Саркіс стояв біля входу в печеру і дивився вслід товаришам. Ніхто не покликав його, ніхто не обернувся. А втім, ні, Асо обернувся і свиснув до Бойнаха.

Навіть собаку покликали, а його — ні.

Минає вже третій день, як ніхто не сказав йому жодного слова. Кожного ранку всі йшли збирати ягоди, увечері повертались і, як правило, давали Саркісові його частку. Щоразу він вирішував не брати цієї пайки, але голод примушував відкидати самолюбство і гордість. Побачивши їжу, хлопець забував про дану перед тим клятву і брав кожну порцію з якимсь новим почуттям. Можливо, це було почуття сорому, яке почало прокидатися в нього.

Товариші поверталися з своїх походів знесиленими, проте цілими вечорами сиділи біля вогнища, по черзі розповідали казки, а то й сміялися з жартів Гагіка, часом малодотепних, а часом і вдалих.

Саркіса вони наче не помічали. На нього ніхто не звертав уваги, ні про що не запитував його.

Сам Саркіс був не з говірких, за що його й прозвали в школі «говоруном по п’ятницях». Тепер же мовчання було для нього гірше за смерть. Саме тепер він відчував гостру потребу розмовляти, просто весь час балакати й слухати. Який жахливий стан, коли з тобою не розмовляють!..

Кілька разів хлопець намагався втрутитися в розмову, але ніхто йому не відповідав. Він мало не плакав від образи. А коли одного разу пішов і приніс звідкись плоди терну, їх у нього не взяли. Відвернувшись, хлопці продовжували свою жваву розмову, ніби його й не було в печері.

І без того невеселий, зараз, лишившись на самоті, Саркіс зовсім засумував. І вперше в житті хлопець відчув, який це жах бути самотнім.

… Цього разу Саркіс вирішив піти сліпом за товаришами в Macpvn. Проте близько підходити не наважився, бо напередодні хлопці відвернулись од нього, коли він спробував піти разом з ними.

Юні мандрівники збирали шипшину. Іноді з-під листя вилітала злякана вільшанка, і тоді у кожного мимоволі виникала думка, як би підбити цю пташку. Раніше Ашот підкреслено спокійно поставився до удачі Асо, коли той уміло спіймав вільшанку. Проте й товариші і він сам не могли забути, яка вона була смачна. А від шипшини — що за користь? М'ясо, тільки м’ясо дасть їм силу пробити звідси дорогу! Треба знайти спосіб добувати м’ясо.

— Ну, ти при Шушик хвалився, що зробив пращу, а де ж твоя здобич? — запитав Ашота Гагік, ніби вгадавши думки товариша.

Але що міг зробити Ашот? Хіба з пращі влучиш у маленьку пташку? Камінь не встигне впасти, як вона зніметься й полетить. Ні, треба знайти якийсь практичний спосіб…

Одного разу Ашот бачив у селі, як Саркіс стріляв по горобцях із рогатки. Тоді він докоряв йому, тепер же був би радий сам скористатися з цього способу полювання. Але де взяти резинку?

Зібравшись під виступом скелі, хлопці почали обмірковувати, яку нову зброю їм винайти, як зробити хоч рогатку. Шушик збирала недалеко шипшину і, прислухавшись до їхньої розмови, раптом підійшла до Ашота і подала свої підв’язки.

— Ось вам резинки, — сказала вона. — Я обійдусь.

— Слабкі, — висловив сумнів Ашот. — А втім, для полювання на дрібних пташок згодяться.

Саркіс попросив у Асо ножа, зрізав гнучку гілку і зробив з неї рогатку. Але простягнута Ашотові рука повисла в повітрі — той ніби й не бачив її. Він сам вирізав гілку, прикріпив до неї резинки і почав випробовувати рогатку.

— Слабкі, — підсумував Ашот свої випробування. — Хлопці, давайте краще луки зробимо. Адже стрілою і орла вбити можна.

Пропозиція Ашота особливо сподобалась Асо. Сам він не раз робив луки на пасовиську і стрілами з тупими кінцями стріляв по неслухняних козах, які іноді залізали на скелі, тягнучи за собою і овець.

Асо перший узявся знайти потрібну для лука деревину.

Гілка з молодого куща, який росте на скелях під палючим сонцем, завжди така міцна, що тільки вдариш сокирою, — вона дзвенить, як сталь.

Асо зрізав кілька довгих, завтовшки з палець гілок дикого унабі і обстругав їх. Вийшли мідні й гнучкі палиці для луків. Тепер лишалося тільки прив’язати тятиви. Але з чого їх зробиш? Адже для цього потрібна міцна мотузка. І поки Ашот міркував, Асо скинув з себе мокрі трехи і вийняв з них шматки волової сириці, яку вклав колись замість устілок.