Галка - Павло Федорович Автомонов

Мамонько біг уже з усієї сили, а в душі радів, що був далеко від мічмана Непрана, від солдатів свого взводу. То й добре, що не дуже цікавилися у 61-й дивізії поповненням; із запасного, а одразу в атаку. Якщо Непран не знайде трупи Овчареика й Охріменка, то навряд чи хто в штабі їх знає. А уб'ють Непрана, то, вважай, Овчаренко й Охріменко пропали безвісти, як і він, старший сержант Мамонько.

— Хальт! Хенде хох! — раптом пролунав голос із чагарника.

На Мамонька націлилося чорне вічко автомата «шмайсер».

«Добре начало — половина діла», — подумав Мамонько, коли німці дали йому поїсти і пригостили цигаркою. Він потрапив у розташування дивізії «Поліцай», яку нещодавно перекинуто із південно-західних районів області, де солдати здійснювали каральні заходи проти партизанів. Полонених у німців не було, і тому з Мамоньком на передовій говорили тільки офіцери.

Надвечір він потрапив на допит до оберштурмфюрера Вундерліха. Ще того вечора стало відомо, що німецькі частини залишили Синявино й одійшли на «раніш підготовлені рубежі» і росіяни припинили активні дії у цьому районі.

Солдат привів Мамонька до хижі, збудованої у лісі недавно, бо колоди були свіжі і пахли хвоєю. За столом сидів офіцер. У нього есесівські петлиці і погони оберлейтенанта. Мамонько стукнув закаблуками начищених до блиску хромових чобіт.

— Я розумію по-російському! — самовдоволена сказав оберштурмфюрер Вундерліх. — Розповідайте…

— Я слухаю ваші, пане офіцер, запитання.

— Ви перейшли до нас по своїй волі?

— Так точно.

— У вас досить глузду, щоб знати, що нас цікавить, — завважив оберштурмфюрер Вундерліх.

— Звичайно. Я був штабістом, — ще наголосив Мамонько. — До липня цього року служив в окремій частині.

Оберштурмфюрер Йундерліх розгорнув карту, і Мамонько показав місце розташування частини.

— У червні ми отримали нову техніку СОН-2. Кажуть, що ці апарати прислали з Англії. Дехто думає, що це російська техніка, а тільки назви на приладах і ручках написані англійською мовою, мовби для конспірації.

Офіцер закліпав очима і став поквапно записувати. Прилизане волосся у Вундерліха було рідке, і Мамонько, як бувало часто по той бік фронту, з гордовитою усмішкою занурив три пальці у свою хвилясту чуприну.

Цей жест одразу ж був помічений уважним Вундерліхом, і він гострим поглядом своїх очей, здавалося, Пронизав полоненого наскрізь. Мамонько вже був не радий, що в дивізії перукар чи якийсь солдат не обпатрав його чуб під «нулівку».

— Своє самолюбство ви повинні були залишити по той бік окопів! — неголосно, але твердо, мов наказ, проговорив оберштурмфюрер Вундерліх. — У вас же багато там залишилося ворогів?

— Звичайно, були… — знітився Мамонько від такого запитання і подумав: «Це все через тебе, капітане Кротов, я, мов на екзамені перед офіцером есесівських військ! Ти і твоя нинішня дружинонька привели мене сюди».

— Розповідайте далі, — нагадав нетерплячим голосом оберштурмфюрер. — Прилади СОН-2…

— Апарати СОН-2 засікають висоту й азимут літаків противника на кілька десятків кілометрів. Ми мали змогу заздалегідь повідомити артбатареї про наближення літаків, навіть коли вони за хмарами.

— Як точно працював СОН?

— Цього сказати не можу.

— Ви були у штабі частини? — не то запитав, не то ствердив Вундерліх. — За що ви відповідали?

— Вів документацію, розшифровував окремі телеграми і дані, які поступали із СОН-2.

— Що то за шифри?

— Таблиця, як шахова дошка. По горизонталі й по вертикалі кожна клітина має дві цифри, як ото гра у «морський бій»… — Мамонько навіть показав пальцями, як він «стріляв» колись на уроках у тому «морському бою».

— Не зрозумів, — насторожився оберштурмфюрер.

Мамонько пояснив дохідливіше, і німецький офіцер зверхньо усміхнувся:

— Це примітив, а не шифр…

— Потім я потрапив у запасний стрілецький полк. Сорок восьмий, — додав Мамонько. — А звідти у піхотну дивізію…

— Добре! — був задоволений оберштурмфюрер. — У які частини брали поповнення?

Напружуючи думку, Мамонько пригадував дивізії й окремі частини, що їх називали солдати запасного, прощаючись з тими, котрі ще залишалися чекати своєї черги. Однак окрім трьох-чотирьох номерів дивізій Мамонько назвати не міг і розвів руками:

— Я ж тоді не думав, що доведеться мені бути в полоні.

— Ви одверті…

— Як перед богом.

— Зрозуміло, — змилостивився оберштурмфюрер. — В які війська із запасного полку брали солдатів?

— Кілька чоловік узяли до «катюш», — пригадав Мамонько. — Шість чоловік — у Ленінград… До штабу Ленінградського фронту. П'ятеро з них розмовляли по-німецькому. З шести солдатів я знав тільки одного — радиста.

— Радист може з'явитися близько, навіть отут, — загадково і самовдоволено додав Вундерліх. — Опишіть портрет радиста.

«Нащо я згадав про підполковників, п'ятьох солдатів і радиста — Охріменкового й Овчаренкового дружка? Невже оберштурмфюрер вірить, що з тим радистом може зустрітися десь тут, у своєму тилу?» У Мамонька пересохло в горлі, і він ковтав слину, яка здавалася йому такою гіркою, як і пілюля хініну.

— У вас надто пізно пробуджується почуття розкаювань, що прийшли до нас! — раптом промовив голосом прокурора оберштурмфюрер. — Пізно…

— Я це розумію. Хоча не шкодую, що прийшов до вас! — поквапливо