Галка - Павло Федорович Автомонов
— Зараз! — для певності сказав Мамонько.
«Не я цьому виною. Не я!..» — прошепотів Мамонько і притиснув ложу автомата ППШ до плеча. Застрочив автомат у спину Охріменка, а заодно і в Овчаренка, котрий лежав нерухомо. Охріменко, з червоними плямами на спині, що виростали з кожною миттю, силкувався обернутися до Мамонька, та впав на Овчаренка, ніби хотів прикрити того ще й від куль з радянського автомата.
«Не треба було вам обом повзти до цього лужка! Він мій! Мій порятунок!» — виправдовував себе Мамонько, озираючись.
Це були перші на війні вбиті Мамоньком люди. І то не солдати ворожої армії, а свої. Та не він, не Мамонько у цьому винуватий. Вони самі. Нащо було ото їм повзти до цього танка? А в Мамонька іншого випадку не трапиться.
Він раптом заплакав, здригаючись усім тілом. «Як же тепер?.. Ждати, поки приповзе мічман Непран? То нащо такс затівати було? Ні. Тільки через острівець до ручая!»
Мамонько заспокоював себе: «А капітан Кротов і ота Ліля вважали мене боягузом! Як же! Побачили на колінах перед капітаном. Та не той тепер Мамонько! Головне вижити, жити, а решта все, як оці спалені вогнем чагарі й трава! Окрім малесенького оазиса!» Острівець додавав Мамоньку сил, вселяв надію…
Тремтячими руками Мамонько доторкнувся до спини Охріменка, продірявленою трьома кулями. З ран ще текла кров. Він перевернув тіло вбитого обличчям у небо. Карі очі були широко відкриті, ніби ще живі. В очах тих подив, а в зіницях Мамонько наче побачив свій ніс, схожий на бульбу.
Йому зробилося страшно. Однак думка про життя пересилювала всі почуття і страх. Мамонько дістав із кишені гімнастерки вбитого флотську книжку. Ще помацав, але комсомольського квитка не знайшов. Тоді Мамонько вийняв документи в Овчаренка. У флотській книжці, яку він так і не замінив на червоноармійську, був згорнений трикутничок — лист, що його заготував Овчаренко, чекаючи, поки Червона Армія визволить рідний Драбів на Полтавщині.
«І в цього нема комсомольського квитка!» — не розумів Мамонько. Нарешті його рука натрапила на клейончату торбиночку, що була пришпилена до смугастого тільника. «Ці морячки без понту не можуть!..» Торбиночка закривавлена: німці вистрелили з танка точно. Мамонько все заховав до своєї кишені. Якщо в цю мить чорти принесуть своїх, він скаже, що Овчаренко й Охріменко загинули на його очах і що він забрав їхні документи. Та ще задовго до загибелі Овчаренко просив, в разі чого, відправити його листа…
Та ніхто з відділення не приповзав. Поки що всі були зайняті боєм. І Мамонько поліз із «острівця» до ручаю. Тепер йому назад повороту нема. Найбільше Мамонько боявся, щоб не вцілив снаряд чи міна, бо ж загинути після таких душевних мук, значить, зовсім не мати ніякого щастя. Пригадалося, як бив пенальті Охріменку, як перед атакою Непран гукнув: «Полундра, друже!..» Отже, мічман вважав його другом, хоча якось і сказав, що в екіпаж на підводний човен не взяв би його. Потрібен той екіпаж Мамоньку!.. «Та я б і не пішов туди, як і в ті парашутисти, куди набирали підполковники. Діло зроблене. Вороття назад нема».
Ось і ручай. Вода у ньому рудувата, ніби змішана з кров'ю. Ручай глибокий, порослий осокою. На купинах стирчала рідка, мов чубик у капітана Кротова, трава.
Мамонько озирався. Та ніхто за ним не гнався. До танка і зеленого «острівця» підійшли якісь солдати.
Як нехоробрився Мамонько, виправдовуючи себе, та сумніви, мов черва, точили його мозок. «Краще було б, якби мене легко поранили, аби підібрали свої. Можна було прострілити долоню. Однак лікарі одразу взнають. Та автомат не гвинтівка, сприсне рука — і в серце ще всадиш сам собі кулю. Нехай уже!..»
Русло ручая звивалося, неначе гадюка, понад траншеями, які щойно були відбиті у німців, а потім круто повертало на південь, у глиб ешелонованої оборони противника. Мамонько проповз ще трохи, затим підвівся і, пригинаючись, побіг бережком. Раз по раз зупинявся, падав, прислухався до виття мін і снарядів. Тепер щільною стіною металевого граду снаряди і міни летіли од німців. «Яка ще в них сила! — подумав Мамонько. — Це ж треба підвезти під самий Ленінград стільки снарядів, мін, інших боєприпасів, харчів, щоб забезпечити цілу армію, яка ось уже два роки обстрілює й бомбує Ленінград і отак уперто б'ється на фронті! А політрук у запасному полку казав солдатам, що партизани влаштували операцію «Рейкова війна» місяць тому. Яка ж ціна тій «рейковій війні», коли німці засипають таким шквальним огнем?»
Ця думка стала для Мамонька ніби відкриттям. Тепер ліками для його скаламученої душі будуть події, факти, що утверджуватимуть силу німців, їхню організацію на фронті, їхнє вміння забезпечити «порядок», навіть коли ініціатива цього літа й осені перейшла на бік Червоної Армії. Тож, виходить, німцям ще далеко до поразки, ще не все пропало.
Що скаже він тим, котрі допитуватимуть його? А скаже, що він не перший такий. На їхній бік перейшов сам генерал Власов. Не здався, а перейшов! І Мамонько теж переходить. І не з порожніми руками, а з документами недавніх своїх двох співслуживців. «Які причини спонукали тебе перейти?»— запитають німці. «Які?..» І справді, які в нього причини перейти на бік противника? Невіра у перемогу над Гітлером? Брехня! Це не сорок перший і не літо сорок другого року, коли Червона Армія на півдні відступала до Кавказького хребта і до Волги. Тоді що він мусить сказати німцям, котрі допитуватимуть його? А те, що ненавидить Радянську владу, вірить у спілку Власова з Гітлером. Ще скаже, що поразки на фронті у німців тимчасові, що за Дніпром вони зупиняться і назавжди.
Звичайно, Мамонько знає ще одну істину. Ось вона: якщо Червоній Армії та її союзникам на Заході пощастить розтрощити армію Гітлера, то після війни ворогів у Країни Рад не зменшиться. А поки що треба вижити, перечекати, щоб
