Галка - Павло Федорович Автомонов
Надто ревнивим виявився Кротов. Велике там діло — Мамонько притискував на березі озерця, що на Карельському перешийку, телефоністочку, пухкеньку, з щічками, мов яблука, прислану служити з Іванова. Ліленька запаморочила голову не лише каштанові. А чим гірший Мамонько від Кротова? Тільки тим, що званням менше? А так Мамонько — хоч куди! Чуб русявий, як хвиля на карельському озерці в час бурі, підтягнутий, у хромових, як і у капітана, чоботях. А очі…
Якраз він і Ліля стояли біля великого каменя над озерцем. Дивилися у воду, на яку надала тінь від скелі. І Ліля сказала, що очі в нього такі, як ця вода… Мамонько хотів був запитати, чи подібне говорить вона і капітану. Та змовчав. Нащо? її припухлі уста ніби просили поцілунку. Мамонько не забарився. «А як дізнається капітан?..» — прошепотіла Ліля. «Не дізнається, якщо не скажеш». — «Не скажу». — «Що й треба було довести!» Штабіст Мамонько і без «кодової» таблиці одразу «розшифрував» душу Лілі. Обгорнувши її стан, притискував до скелі. А за крок убік — вода. Та Ліля й не збиралася пручатися. «Не бійся, — шепотів. — Капітан, сама ж знаєш, поїхав у місто…»
«А капітан раптом повернувся!» — мов грім з цього ясного липневого неба прогримів голос Кротова. Мамонька ніби шпигонуло електричним струмом. Миттю випустив з обіймів Лілю, обернувся і побачив свого суперника з чотирма зірочками на погонах і з перекошеним від болю і жаху обличчям. Більше нічого не сказав Кротов. Не знаходив слів, хоча ті слова розпирали йому груди. Дихав Кротов тяжко, як засапаний кінь. Капітан вихопив пістолет з кобури. Отетеріла дівчина. А Мамонько опустився на коліна: «Не вбивайте! Вона сама до мене… Сама! Клянусь…».
Зараз Мамоньку ніяково за оті слова. Треба було б з Презирством поглянути на капітана й сказати: «Стріляй, якщо хочеш потрапити під трибунал через цю шлюшку!» Ото було б по-чоловічому! Однак такі думки приходять, на жаль, з часом і ще й на віддалі. Багато є людей розумних заднім числом.
Тож у хвилину, коли Кротов вихопив пістолет, упав на коліна й молив: «Ми ж були ніби друзями! Я ж тобі подарував «Пауль Буре!» Не вбивай! Вік пам'ятатиму доброту твою. Віддячу…» Ліля ще стояла, ніби приголомшена, а потім побігла геть. Нарешті голос у Кротова прорізався: «Смієш говорити про дружбу?..» Кротов сховав пістолет. На душі у Мамонька відлягло. «Простіть, товаришу капітан!»— нахиливши голову. І подумки говорив: «Аби не списав на фронт. Аби не списав!..»
Та оця молитва не допомогла. Егоїст Кротов не простив і списав старшого сержанта Мамонька у запасний полк. «Ось тобі!» — з люттю думав Мамонько, почувши таку звістку в штабі. А Кротов сказав насмішкуватим голосом, ніби почув думку старшого сержанта: «Незамінимих людей у нас нема». І всі «подяки» по службі, чаювання з капітаном Кротовим і намір Мамонька прослужити в штабі до кінця війни виявилися марними. І все через ту Лілю і ревнивого, як Отелло, Кротова. Знайшов де ревністю хизуватися — на війні. А самому вже тридцять, на п'ять років старший від Мамонька.
Відтоді капітан Кротов став найлютішим ворогом у старшого сержанта Мамонька. І якби волею долі Кротов опинився в окопі з Мамоньком віч-на-віч, останній би не втратив миті, щоб пустити ревнивцю кулю в потилицю чи в спину. Хлопці з окремої частини писали, що капітан Кротов таки одружився на Лілі. Кому війна, а кому ще й жіночка під боком у фінському будиночку. У капітана і маленька квартирка в будиночку, і особиста землянка в чотири накати, де не страшна навіть бомба. Спробував би той Кротов у синявинських окопах!..
«Отак би прикинутися, що вбитий. Нехай підіймаються в атаку всі інші. А я хочу з капітаном Кротовим розрахуватися. Тільки б вийти з цього пекла! Чому не пішов до військового училища ще в сорок другому? Сказали, що двадцять чотири роки — переросток для першого курсу!.. А насправді нащо мені оте училище, коли й у частині можна жити і служити до самого кінця війни та ще з капітаном, з яким душа в душу…» Мамонько подарував капітанові навіть срібний годинник «Пауль Буре», що його виміняв за двісті грамів хліба на міському ринку. Зекономив оті двісті грамів — і маєш годинничок! За їжу в Ленінграді озолотитися можна!
«Хоча б не вбило! Хоча б не вбило!» — слова ці були вже молитвою у старшого сержанта Мамонька.
— Ще хвилина-друга, братва, і… «полундра»! — нагадав мічман Непран.
— А ще недавно грали у футбол у запасному, — якось безнадійно промовив Охріменко. — І Мамонько бив мені пенальті.
— Що згадав! — понуро озвався Овчаренко.
— Витри, Мамонько, автомат свій. Ще заїсть. У грязюці ж…
— Що? А-га… — далеким від дійсності голосом відповів Мамонько. — Теж мені невидаль — грязюка! Витру.
Мамонько говорив, а сам думав про свого запеклого ворога — капітана Кротова. Мічман сказав про оту хвилину-другу. А може, Кротов зараз вийняв з кишені на срібному ланцюжку «Пауль Буре» і спостерігає, як спливають секунди. Там, у окремій частині, час — одне діло. А. тут, під Спнявиним в окопах, — інше. Про пенальті згадав Охріменко. Мамонько тяжко зітхнув: «Чи доведеться ще колись ганяти м'яча? Яке все на світі мінливе й короткоплинне!..»
У цю мить позаду дружно вдарили гармати. Навкруг заревіло, застугоніло. Мамонько витер автомат рукавом, дивлячись на бійців, що збиралися вилазити з окопу.
— В атаку! Впе-ред! — заволав за кільканадцять кроків командир роти.
Клич підхопили командири взводів. І ось уже загорланив мічман Непран:
— Полундра! Вперед!
Солдати, понасувавши зелені каски на самі очі, вилазили а окопів. Їх вів уперед клич: «В атаку! Ура!»
Біг і Мамонько. З-під низько насунутої на
