Вигнанці - Артур Конан Дойль
Повеселішав король — повеселішали і всі придворні. Зали палацу набрали колишнього блискучого вигляду, в них з'явились гарні вбрання з пишними вишивками, які лежали роками по скринях. У каплиці Бурдалу даремно проповідував перед порожніми лавами, а в балеті на свіжому повітрі був присутній увесь двір і несамовито аплодував танцюристам. Вітальня Монтеспань ранками була напхана просителями, тим часом як кімнати її суперниці пустували так само, як тоді, коли король ще не звернув на неї своєї прихильної уваги. Особи, давно вигнані з палацу, почали без перешкод з'являтися в коридорах і садах, а чорна ряса єзуїта та пурпурова сутана єпископа все рідше й рідше мелькали в королівському колі.
Проте партія духівництва, яка була разом з тим натхненником і проводирем ханжества та показної доброчесності при дворі, не дуже тривожилась цим королівським відступництвом. Пильні очі священика чи прелата стежили за вихватками Людовіка, як досвідчений мисливець стежить за молодою ланню, що стрибає по луці і уявляє себе цілком вільною, коли скрізь навкруги розставлені тенета, і вона так само в руках мисливця, як і та, що лежить уже зв'язана коло його ніг. Вони знали, що дуже швидко якесь нездужання, прикрість, випадкове слово нагадають королеві про можливу колись смерть, і Людовіка знову охопить той забобонний жах, що заступав у його серці релігію. Тим-то вони терпляче вичікували повернення блудного сина і мовчки обмірковували, як би краще зустріти його.
З цією метою королівський сповідник, отець Лашез, і Боссюет, славетний єпископ із Мо, одного разу з'явились ранком у кімнату мадам де Ментенон. Перед мадам стояв глобус, і вона викладала географію кульгавому герцогові Менському й пустотливому маленькому графові Тулузькому, що обидва достатньою мірою дістали в спадок від батька нелюбов до навчання, а від матері — зненависть до всякої дисципліни й обмежень. Проте дивовижний такт і невичерпне терпіння мадам де Ментенон викликали любов і довір'я до неї навіть у цих зіпсованих принців, і однією з найбільших прикростей мадам де Монтеспань було те, що не тільки її королівський коханець, а навіть і власні її діти відчували тяготу в її блискучому розкішному салоні й охочіше проводили час у скромній квартирі її суперниці.
Мадам де Ментенон, відпустивши учнів, зустріла духовних осіб з виразом прихильності й поваги не тільки як особистих друзів, але і як великих світочів галльської церкви. Міністрові Лувуа вона запропонувала сісти на стільчик в її присутності, а тепер запросила гостей в обидва крісла, а сама рішуче наполягла на тому, щоб сісти на скромніше місце. За останні дні обличчя її трохи зблідло, риси його зробилися ще тоншими, але вираз спокою і ясності лишався незмінним.
— Я бачу, у вас було горе, дорога дочко моя, — промовив Боссюет, глянувши на неї ласкавим, але проникливим поглядом.
— Так, ваша милість. Всю минулу ніч я молилась, благаючи бога звільнити нас від цього лиха.
— А тим часом вам немає чого боятися, мадам… Запевняю вас, зовсім нема чого. Інші можуть гадати, що ваш вплив зник, але ми, хто знає серце короля, думаємо інакше. Мине кілька днів, найбільше — кілька тижнів, і знову очі всієї Франції звернуться до вашої сходячої зірки.
Обличчя де Ментенон затуманилось, і вона так глянула на прелата, ніби слова його не дуже припали їй до смаку.
— Сподіваюсь, що гордість не засліплює мене, — сказала вона. — Але, коли я можу читати в своїй душі, то в горі, Що шматує моє серце, немає й найменшого помислу про себе особисто. Нащо мені влада? Чого я бажаю? Кімнатка, вільний час для виконання моїх релігійних обов'язків, невелике утримання, щоб не дійти до вбозтва, — чого більшого можу я бажати? Навіщо ж мені прагнути до влади? Якщо в мене тяжко на серці, то зовсім не через те невелике, що я втратила. Я думаю про це не більше, ніж про те, як обрізати нитки в п'яльцях ось цього вишивання. Мені боляче за короля, за благородне серце, за добру душу, яка могла б піднестися так високо і яку примушують спускатися так низько, подібно до королівського орла, обтяженого якоюсь брудною ношею, що постійно затримує його літ. Заради нього, заради Франції я проводжу дні в журбі, а ночі — навколішках.
— І все ж ви честолюбні, дочко моя.
Слова ці сказав єзуїт. Голос його був ясний і холодний, а проникливі сірі очі, здавалось, читали найпотаємніше в її серці.
— Може, ви й маєте рацію, отче мій. Боронь боже, щоб я цінила себе занадто високо. Але я не здаюсь сама собі честолюбною. Король, з своєї доброти, пропонував мені титули — я відмовилась від них, гроші — я повернула їх назад. Він вшановував мене честю радитися зі «Мною про державні справи — я утримувалась від порад. В чому ж тоді моя честолюбність?
— У вашому серці, дочко моя. Але честолюбність ця не гріховна. Вона не від світу цього. Хіба ви не прагнули б навернути короля на шлях добра?
— Я віддала б життя за це.
— От у цьому й є ваша честолюбність. Ах, хіба я не читаю у вашій благородній душі? Хіба ви не мрієте побачити церкву, чисту й спокійну, піднесеною над усім королівством, не бажаєте дати притулок злидарям, допомогти нужденним, направити нечестивих на шлях істини, а короля бачити на чолі всього благородного й доброго? Хіба ви не хотіли б цього, дочко моя?
Щоки мадам де Ментенон спалахнули, а очі заблищали, коли вона, глянувши на сіре обличчя єзуїта, уявила собі намальовану ним картину.
— О, яка б це
