Вигнанці - Артур Конан Дойль
Вона була чарівна в своїй гордості й безстрашності.
Блакитні очі її блищали, груди високо здіймалися. Вона стояла перед своїм царственим коханцем, дивлячись на нього згори вниз. Хоч він був дуже розгніваний, проте погляд його трохи пом'якшав, зупинившись на її круглій білій шиї й ніжній лінії красивих плечей. У її палких речах, у визивному повороті гарної голови, в чарівному презирстві, з яким вона дивилась на суперницю, було справді багато красивого.
— Зухвальством ви нічого не виграєте, мадам, — промовив король.
— Зухвальство не в моїх звичках, ваша величність.
— А проте, я вважаю ваші слова за зухвальство.
— Правду завжди вважають за зухвальство при французькому дворі, ваша величність.
— Досить цієї розмови.
— Досить дуже малої частини правди.
— Ви забуваєтесь, мадам. Прошу вас залишити кімнату.
— Перше, ніж піти, я мушу нагадати вашій величності, що ви зробили мені честь, призначивши побачення зі мною по півдні. Ви обіцяли мені вашим королівським словом прийти до мене. Я не маю сумніву, що ваша величність додержите цієї обіцянки, незважаючи на всі тутешні чари.
— Я прийшов би, мадам, але цей годинник, як ви самі бачите, відстає на півгодини, і до того ж час проминув так швидко, що я й не помітив.
— Будь ласка, сір, не турбуйтесь цим. Я піду до себе в кімнату, а п'ять чи чотири години — мені цілком байдуже.
— Дякую вам, мадам, але теперішнє наше побачення не таке приємне, щоб я шукав іншого.
— Так ви, ваша величність, не прийдете?
— Волію не йти.
— Незважаючи на вашу обіцянку?
— Мадам!
— Ви ламаєте ваше слово!
— Замовкніть, мадам; це нестерпно.
— Це справді нестерпно! — крикнула розгнівана де Монтеспань, забуваючи всяку обережність. — О, я не боюся вас, ваша величність. Я любила вас, але ніколи не боялась. Залишаю вас тут. Залишаю вас на «самоті з вашою совістю і вашою… вашим сповідником. Але перше, ніж я піду, вам доведеться вислухати від мене одно правдиве слово. Ви зраджували вашу дружину, зраджували вашу коханку, але тільки тепер я бачу, що можете зрадити і своє слово.
Вона вклонилася йому з гнівним виглядом і, високо піднявши голову, велично вийшла з кімнати.
Король зірвався з місця, як ужалений. Він так звик до лагідності своєї дружини і до ще більшої лагідності Лавальєр, що такі слова ніколи ще не торкались його королівського слуху. Це нове відчуття вразило його. Якийсь незрозумілий запах уперше домішався до фіміаму, серед якого він жив. Потім вся його душа сповнилась гнівом проти неї, проти цієї жінки, що наважилась підвищити голос перед королем. Що вона ревнує і тому ображає другу жінку — це простимо, це навіть деякий комплімент йому. Але що вона наважилась говорити з «ним» як жінка з мужчиною, а не як піддана з монархом, це було вже занадто. У Людовіка вихопився незв'язний крик люті, і він кинувся до дверей.
Ваша величність! — Мадам де Ментенон, яка весь час пильно стежила за швидкою зміною настрою на його виразному обличчі, швидко підійшла і торкнулась його ліктя.
— Я піду за нею!
— А навіщо, сір?
— Щоб заборонити їй лишатись при дворі.
— Але, ваша величність…
— Ви чули її? Це ганьба! Я піду.
— Але хіба ви не могли б написати, сір?
— Ні, ні, я мушу особисто бачити її.
Він відчинив двері.
— О, будьте ж непохитні, ваша величність!
Де Ментенон з тривогою дивилася вслід королеві, який поспішно, з гнівними жестами, йшов по коридору. Потім вона повернулась до себе в кімнату.
Гвардієць де Катіна тим часом показував своєму молодому заокеанському другові чудеса палацу. Американець уважно розглядав усе, що бачив, критикував або захоплювався з незалежністю думок і природним смаком, властивими людині, яка жила досі на волі серед найпрекрасніших творінь природи. Величезні фонтани й штучні водопади, незважаючи на всю свою велич, не могли вразити того, хто мандрував від Ері до Онтаріо і бачив Ніагару, що спадає в безодню; величезні луки теж не здавались дуже великими для ока, яке споглядало неосяжні рівнини Дакоти. Але сам будинок палацу, його розміри, величина й краса вражали Гріна.
— Треба буде привести сюди Ефраїма Саведжа, — повторював він. — Бо він нізащо не повірить, що на світі є будинок, більший за весь Бостон разом з Нью-Йорком.
Де Катіна улаштував так, що американець лишився з його другом майором де Бріссак, коли він сам знову пішов на чергування. Ледве він заступив на свій пост, як здивовано побачив короля: сам-один, без почету й близьких, він швидко йшов коридором. Його ніжне обличчя було перекошене від гніву, а губи суворо стиснуті, як у людини, що вирішила щось важливе.
— Черговий офіцер! — коротко сказав він.
— Тут, ваша величність.
— Як! Знову ви, капітан де Катіна? Ви чергуєте зранку?
— Ні, ваша величність. Тепер я чергую вже вдруге.
— Дуже добре. Мені потрібна ваша допомога.
— Жду наказів вашої величності.
— Є тут який-небудь субалтерн-офіцер?
— Лейтенант де ла Тремуйль чергує зі мною.
— Дуже добре. Ви передасте командування йому.
— Слухаю, ваша величність.
— А самі підете до пана де Вівонн. Ви знаєте,
