Вигнанці - Артур Конан Дойль
— Ах, ваша величність, ви засмучуєте мене. Ви ще не досягли цілковитого розквіту, а говорите так, ніби за плечима у вас старість. Років через двадцять, може, дійсно, ви зможете сказати, що роки примусили вас змінити своє життя.
Король нахмурився.
— Хто говорить це? — сердито крикнув він.
— О, ваша величність, ці слова ненароком зірвались у мене з язика. Не думайте більше про них. Ніхто не говорить нічого подібного. Ніхто.
— Ви щось ховаєте від мене. Хто говорить це?
— О, не питайте мене, сір.
— Бачу, що йдуть розмови про те, ніби я змінив своє життя не під впливом релігійного почуття, а внаслідок близької старості. Хто сказав це?
— О, сір, це нікчемні придворні балачки, негідні вашої уваги, пуста звичайна розмова, яку заводять кавалери, щоб викликати усмішку в своїх дам.
— Звичайна розмова? — Людовік побагровів. — Невже я такий старий став? Ви знаєте мене близько двадцяти років. Помічаєте ви велику зміну в мені?
— Для мене, ваша величність, ви так само незмінно гарні й любі, як і тоді, коли вперше заволоділи серцем мадмуазель Тонне-Шарант.
Король з усмішкою глянув на прекрасну жінку, що стояла перед ним.
— І справді, я не бачу великої зміни і в мадмуазель Тонне-Шарант, — промовив він. — А все ж, нам краще розлучитись, Франсуаза.
— Коли моє вигнання потрібне для вашого щастя, я готова, ваша величність, хоч це й буде смертельний удар для мене.
— От тепер ви кажете те, що треба.
— Назвіть тільки місце моєї неволі, ваша величність, — Petit Bourg, Шарньї чи мій монастир Святого Іосифа в Сен-Жерменському передмісті. Хіба не все одно, де в'янути квітці, від якої відвернулось сонце? Принаймні минуле належить мені, і я можу жити спогадами про ті дні, коли ніхто не стояв між нами і коли ваше ніжне кохання неподільно належало тільки мені. Будьте щасливі, сір, будьте щасливі і не думайте про переказану вам випадково безглузду придворну балачку. Майбутнє належить вам. А моє життя все в минулому. Проїдайте, дорогий сір, прощайте!
Де Монтеспань простягла руки, очі її затуманились від сліз, і вона упала б, якби Людовік не підбіг до неї і не охопив її руками. Її прекрасна голівка схилилась на плече короля; він відчув на щоці гаряче дихання; ніжний аромат волосся лоскотав йому ніздрі. Рука короля, що тримала її, то підіймалась, то опускалась з кожним її подихом, і він почував, як жіноче серце тріпотіло під його рукою, мов впіймана пташка. Її повна біла шия відхилилась назад, очі майже зовсім заплющились, губи були напіврозтулені настільки, щоб бачити ряд перлових зубів; це звабливе, чарівне обличчя було так близько до його обличчя — на віддалі не більшій трьох дюймів. І нараз повіки здригнулись, великі блакитні очі глянули на Людовіка з коханням, благанням, викликом; вся її душа вилилась в одному цьому погляді. Чи наблизився він? Чи наблизилась вона? Хто міг би сказати це? Але губи їх зустрілись у довгому поцілункові; ось він повторився — і всі плани й розрахунки Людовіка розлетілись, як листя від подуву осіннього вітру.
— Отже, я можу не виїздити? У вас не вистачить сили відіслати мене, правда?
— Ні, ні, але ви не повинні гнівити мене, Франсуаза.
— Швидше умру, ніж заподію вам хоч на хвилину страждання. Я так мало вас бачила весь цей останній час. О, як я люблю вас, навіть божеволію! Та ще й ця жахлива жінка…
— Яка жінка?
— Ах, я не повинна погано говорити про неї Ради вас я буду ввічлива з нею, вдовою старика Скаррона.
— Так, так, ви повинні бути чемні з нею. Я не бажаю ніяких неприємностей.
— Але ви залишитесь у мене, сір?
її гнучкі руки оповили шию короля. На одну мить вона злегка відхилила його від себе, ніби бажаючи налюбуватись, але потім знову пригорнула до себе.
— Ви не підете від мене, дорогий сір. Ви так давно не були тут.
Чарівне обличчя, рожевий блиск кімнати, вечірня тиша, — все сприяло похітливому захопленню. Людовік сів у крісло.
— Я лишуся, — промовив він.
— А карета біля східних воріт, ваша величність?
— Я був дуже жорстокий до вас, Франсуаза. Пробачте мені. Чи є у вас папір і олівець? Я скасовую наказ.
— Вони на столі, ваша величність. Якщо дозволите, я вийду в прийомну, бо мені треба теж написати записку.
Вона вийшла з кімнати з переможним виглядом. Боротьба була страшна, але тим приємніша перемога. Де Монтеспань вийняла з писемного столу з інкрустаціями маленький рожевий папірець і накидала на ньому кілька слів. Ось що там було:
«Якщо мадам де Ментенон побажає передати що-небудь його величності, вона може застати його протягом кількох годин у мадам де Монтеспань».
Вона надписала ім'я суперниці і негайно відіслала це послання маленьким чорним пажем, вручивши йому і наказ короля.
Розділ XI
СОНЦЕ ЗНОВУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ
Майже цілий тиждень новий настрій короля не мінявся. Життя його було таке саме, але в пообідню годину його тепер приваблювала кімната
