Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

— Як же не хотів, як хотів! Ось він хотів — напою вас, каже, мертвою водою з казанка…

— Так ви ж самі казали, що то добра вода!

— А ви… А ви… Ви бабу Ягу обдурили!

— Ну, так не вбили ж! Скільки разів ви обдурили нас. А якби ми за кожну брехню вас убивали — що б то було?

Логіка була на боці Лисого. Але погодитися з цим лішак не міг ні за що.

— І взагалі замовкни, бо я твоєму братові швидко кров пущу! А ти йди до ступи, кому сказав! — прикрикнув він на Івася.

Хлопець підійшов до ступи й зупинився. Всі завмерли, навіть лішак. І тут на печі пролунало кошаче нявкання. Лішак стрепенувся, крутнув головою на піч, але стояв він під самою піччю, тому нічого не побачив — дівчатка залізли вглиб. Лішак зрозумів, що він геть забув про дівчинку з арбалетом, яка тепер була за його спиною. Стріляти з арбалета вниз вона не могла, але ліш акові, мабуть, про те не було відомо.

Зрозумівши Лелин задум, Івась також нявкнув. Ясна річ, лішак не міг не збагнути, що двох котів тут не може бути. Та навіть якби й були — що йому ті коти порівняно з такими небезпечними дітьми! Однак мимохіть він повернув голову в бік Івася, на мить втративши контроль над своїм заручником. І тут же на голову йому зі всією силою, на яку Леля була здатна, опустився приклад ЇЇ арбалета.

Бити, лежачи на печі, їй було незручно, та й лішак, схоже, був готовий ще й не до таких ударів. Оглушити його не вдалося, але вдалося збити з ніг. Падаючи, він встиг полоснути ножем Івася по плечу. По руці заструменіла кров.

А далі Лисий зробив те, що вже давно планував зробити — просто не мав слушної нагоди. Він навстіж відчинив вхідні двері, і лішак завив, затуливши очі обома руками.

Лисий підбіг до Василька й вилив усі рештки води з мисника на рану. І кровотеча тут же припинилася.

Затуляючи очі то руками, то крилами, лішак катався по підлозі, раз у раз перетворюючись то на маленького дідка, то на велику сову. Людські слова в його крикові чергувалися з совиним пугуканням, і нічого не можна було зрозуміти.

Лисий жестами показав Лелі, щоб виводила дітей. Усі повистрибували з дверей, тільки Івася й Василька Лисий затримав. Утрьох вони спробували винести ступу, але вона була така важенна, що годі зрушити з місця.

— Треба покликати Петруся, — сказав нарешті Івась.

— Ти думаєш, він такий сильний? — здивувався Лисий.

— Він розумний, — відповів Івась.

Допомогли Петрусеві знову влізти в хату. Він спробував нахилити ступу, та нічого, зрозуміло, не вийшло. Почав її з усіх боків обдивлятися, знайшов якісь два отвори при самій підлозі, поколупав у них пальцем, розпрямився й замислився.

— Може, ну її? — не витримав Лисий. — Давайте брати, що знаємо й зможемо нести.

Івась узяв казанок, Лисий мітлу, а Василько рогач. Раптом Петрусь підійшов до нього, мовчки забрав рогач і почав роздивлятися його ріжки.

— Петрусю, треба йти, не гай часу, — спробував прискорити його думки Лисий.

Але хлопчик не зреагував на його слова. Він підійшов до ступи і вставив ріжки рогача в отвори в основі ступи. Потім легко підняв її, покрутив туди-сюди й радісно усміхнувся. Лисий підійшов до нього, недовірливо взявся за рогач і однією рукою підняв і опустив ступу.

— Самоносний рогач, — згадав він слова лішака.

Ступу винесли з хати, Лисий обережно передав рогача з нею Лелі, хлопці зіскочили на землю. Лисий лишився в хаті наодинці з лішаком.

Той несподівано відняв руки від очей і дуже жалісливо промовив, дивлячись перед собою сліпими очима:

— Усе забрали, мене осліпили… Тепер хочеш убити? Поганий дід, так? Хитрий і підступний, так? Тільки це не я до вас прийшов. І не баба Яга до вас прийшла. Це ви до нас прийшли. Все життя нам переламали… Тільки-тільки жити почали… Думали, вже більше ви на нашій дорозі не стоятимете… Ну, вбивай…

Лисий не знав, що йому робити. Він сів на лаву й довго дивився на маленьке гидотне створіння, справді таке нещасне…

— Ми до вас не приходили, — нарешті заговорив він. — Ми йшли своєю дорогою. Баба сама заманила одного з нас, щоб убити й з'їсти. І вам ми ніякого зла не хотіли заподіяти… Ви самі винні. Не треба весь час брехати й намагатися вбити когось. Тоді й вас не вбиватимуть.

Він сам дивувався своїм словам — ніби не він говорив, а Леля. Лисий помовчав і повів далі.

— А те що ми забрали бабині речі… Ми їх повернемо. Якщо самі повернемося…

І він зробив те, чого робити не можна було ніяк: просто повернувся й вийшов з хати, зістрибнувши на землю. А потім причинив двері й не замкнув їх.

— Ти їх убив? — злякано спитала Леля.

І всі діти так само злякано дивилися на нього.

— Як ти здогадалася нявкнути? — запитанням на запитання відповів Лисий.

Леля стенула плечима.

— Не знаю… А як ти тоді здогадався загавкаць на вовкулаків? Отак і я подумала, шо раз він наполовину птах, то який звір для нього найстрашніший?.. То ти їх убив?

— Ні, — тихо промовив Лисий. — Боюсь, ми про це ще пошкодуємо.

4. Родинна справа

Спроби польоту

У їхньому селі дівчата народжувалися дуже рідко. Власне, на все село їх було всього троє — Люба, Каченя і Тонюся.

Тонюся народилася страшенно худою, тому й назвали її так. Потім, правда, вона надолужила, й зараз ім'я звучало, як знущання. Але що ж тут поробиш.

Каченя була добра й мила дівчина, тільки геть не вродила ногами. Ходила вона, перевалюючись усім тілом з боку в бік. Називали її ще до того, як навчилася ходити, але виявилося, що назвали точно.

Люба на вигляд дуже мила. Великі очі, повні губи, струнка і висока — майже така ж гарна, як Леля. Але ж вдача!.. Все було не по ній. І той поганий, і другий не має рації, а третій взагалі безголовий… Ото вже комусь пощастить!

Тільки Тонюся була молодша за Лисого, а ті дві — старші. Каченю вже збиралися восени заміж видавати. От тільки за кого? Ну, та то їхня справа. Лисому