Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

Леля не тонка й не товста. Лисий подумав і знайшов слово: тендітна. А ще — сильна, спритна, струнка. У неї довгі рівні ноги. Не такі, звичайно, довгі, як були у Довгоногого. Нормальні ноги. І очі у неї гарні — не такі лихі, як у Люби. Раніше він і не знав, що бувають такі вродливі дівчатка. Ще й учора не знав. Тобто вчора він її також бачив, але зараз, коли вона сіла в ступу, коли очі її загорілися, коли в них грав такий азарт… Він просто якось одразу по-іншому побачив її.

Мабуть, у нього теж був такий щасливий вигляд — коли приземлився. А не тоді, коли намагався злетіти й незграбно крутив мітлою, мало не повбивавши малюків, доки не здогадався, що, наблизившись до землі, треба торкнутися її мітлою.

Леля врахувала всі його помилки. Злегка підняла держално мітли, подалася вперед, потім різко вгору, і тільки руде волосся — мов вогонь, за плечима. Ступа слухалася кожного її поруху, вони були ніби одним цілим. Можна подумати, що Леля все життя літала. Над лісом дзвенів її щасливий сміх, і Лисий подумав, що так сміятися взагалі ніхто в світі не вміє…

Ніби всі біди й страхи, всі небезпеки й проблеми відступили кудись далеко, ніби цей сміх і це гаряче волосся огородили його від лісу й життя… І мертві вовкулаки, і сонна баба Яга, і живий лішак — усе це ніби жило в іншому світі, і з їхнім той світ не перетинався.

Коли вона, усміхаючись на всі зуби, м'яко приземлилася поруч із ними, всі діти закричали:

— Ура!

— Леля!

— Ура!

А Лисий сказав:

— Що ж, ми з'ясували, що так, як Леля, ніхто все одно не зможе літати. Тому й треба, я думаю, щоб вона у нас правила за ступольота. От тільки…

— Що? — стривожившись, Леля наче підганяла його.

— Треба спробувати, чи можеш ти літати, якщо в ступі буде хтось інший… Тобто вдвох.

Політати хотіли всі. Це зрозуміло. Більше того — всі хотіли політати самостійно. Але всі бачили, як важко давався політ Лисому, тож до бажання примішувався цілком зрозумілий страх. Літати з Лелею тепер уже було не страшно.

Леля сама вирішила, з ким полетить.

— Насамперед треба спробувати з тим, хто найлегший. Правильно, Марічко?

Та мовчки кивнула. Їй уже по суті доводилося літати з Лелею, але ж то на гойдалці — хіба порівняєш!..

— Звичайно, якщо не хочеш, то можеш відмовитися, — сказав Лисий, розуміючи її стан. — Тільки це ж дуже відповідально. Ти ж сама розумієш, що легшого за тебе тут немає нікого.

Він підсадив її в ступу. Вона схопилася руками за край ступи й дивилася широко розкритими, майже зовсім круглими очима. Хоч добре, що не за Лелю вчепилася, подумав Лисий. Може й не потрібно було її мучити…

Леля плавно підняла ступу в повітря, між кронами трьох дерев злетіла в небо й зробила коло навколо них. А потім так же м'яко — ще краще, ніж під час першого польоту — опустилася на землю. Пальці, якими Марічка трималася за край ступи, побіліли. Вона стояла мовчки, нездатна поворушитися, але на обличчі був вираз такого щастя, що всі голосно розсміялися.

— Ох Марічка й молодець! — вигукнув Лисий. — От хто у нас найкраще літає.

Він узяв її під руки, витяг зі ступи, а вона тут же обхопила його за шию й судомно стисла. Її ще довго неможливо було відчепити від хлопця. Всі знову засміялися.

— А тепер я!

— Я!

— Я!

Однак Леля відмовилася катати ще будь-кого.

— Мені здається, вона втомилася, — дівчинка вилізла зі ступи й погладила її стінку. — Давайте дамо їй відпочиць, а надвечір, якщо все буде гаразд, спробуємо ще. Згода?

Не сказати б, що цю пропозицію зустріли з захватом, але погодилися — сперечатися з Лелею ніхто з дітей не наважувався. До неї ставляться, як до мами, подумав Лисий. А до мене — як до батька, подумки ж додав він і відчув, як кров прилила до обличчя.

— Марічко, відпусти Лесика, — сказала Леля. — Диви, він уже геть червоний. Ще задушиш — що ми тоді без нього робитимемо?

Але в очі Лисому Леля подивилася так, що він зашарівся ще більше. Невже вона справді вміє читати думки?

Замітаючи сліди

Вони рушили просто на схід. По-перше, там повинна бути вода. По-друге, подалі від вовкулаків. По-третє, Лисому цей напрямок здавався найнебезпечнішим, отже, лішак їх там не шукатиме.

Лисий ішов останнім і тяг за собою мітлу. Це було справді якесь диво. Навіть на піску не лишалося ніяких слідів — взагалі ніяких. Якщо й справді вона ще й запах відбивала, то кращого подарунку від баби Яги годі було чекати.

Поріз на плечі Василька зовсім зажив — за якихось півдня. Тож казанок теж міг бути дуже корисним. Шкода, звісно, що не знайшли живої води, але що ж… Якщо пощастить, вона не знадобиться. Ну, і ступа, звичайно, дуже корисна річ. Особливо для розвідки й полювання.

Опівдні надибали кілька великих плодових дерев — яблуня, слива, абрикоса-кисличка. Тут же й малинник. Колись, мабуть, був сад — і ще зовсім недавно. Але зараз усе заросло молодими пагонами. Ще трохи, і вони заб'ють дерева, вип'ють усі соки. А самі й не родитимуть.

Сам собі дивуючись, Лисий дістав з піхов шаблю й повирубував під деревами зарості. Понаїдалися, а потім Леля полетіла в розвідку. Повернулася вона за кілька хвилин, протягом яких малеча відпочивала.

— Далі на схід ріка, — сказала вона. — Багато старих напівпересохлих рукавів. Я не хотіла підлітати ближче, але там біля ріки хтось є.

— Хто? — насторожився Лисий.

— Не знаю, не роздивилася. Але дуже схоже на вовкулаків.

— Сплять?

— Ні… Отже не вовкулаки, — здогадалася Леля. — Їх семеро, всі голі.

— Чоловіки чи жінки?

— Не знаю, не роздивилася здалеку.

Лисий роздратувався.

— Ну, груди в них є?

— Я знаю, чим відрізняються жінки від чоловіків, — в'їдливо сказала Леля. — Але не роздивилася.

— То може, вони були вдягнені?

— Сам полети й подивися, — образилася вона.

— Не ображайся, просто треба ж знати, з ким, можливо, доведеться мати справу. А де вони?

Леля розрівняла невеличкий простір на піску й почала малювати, примовляючи:

— Отут ми… Тут сонце… Тут річка, тут — ота група.

— Русалки, — вирішив Лисий.

— Можливо, — погодилася Леля. — А тут — на південь — починаюцця піски. Дерев дуже мало, здебільшого чагарі, але ріденько одне від одного — великі галявини.

— Як біля вовкулачого табору? — уточнив Лисий.

— Приблизно