Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

— Людської — розумію… — виглядало, що дід уже не знав, що казати.

— А-а, — радісно промовив Василько, — то ви, значить, не людина!

— А як це ти здогадався? — зовсім розгубився дід.

Гаразд, час вони виграли. Всі прокинулися, дівчатка лишалися на печі — Леля зі зведеним арбалетом, Василько стояв біля дверей, решта хлопців — під стінами поруч з дверима — Івась з арбалетом, Лисий з оголеним палашем. Можна було й далі правити теревені й збивати діда з пантелику. Він щось казав про те, що незабаром сонце встане. Отже, сонця він боїться. Перед світанком, якщо вони його не впустять, просто десь неподалік сховається, а ввечері зайде до хатини, розбудить бабу Ягу, і тоді вони вже вдвох кинуться навздогін. Лисий згадав, як прудко й легко баба Яга пересувалася по лісу, й подумав, що втекти від неї з дітьми буде не так просто.

Хочеш — не хочеш, а відчиняти двері доведеться. А далі? А далі видно буде. Тим більше, що драбина зламана, дід, схоже, старий, поки забереться, встигнемо щось зробити.

— А що ж тут здогадувацця, — вів далі Василько. — Раз ви людську мову розумієте, то значиць, вона не рідна ваша мова. А значиць — ви не людина.

Лисий подумав, що це не дуже вдала пастка, не переконлива, але дід уже, видно, достатньо був заморочений, тож попався.

— Це, дитиночко, як подивитися. З одного боку — лішак нібито й не зовсім людина. А з другого, чим не людина — дві ноги, дві руки, одна голова… А от ти, такий язикатий, схоже, не дуже людина. Може, ти просто якесь базікало неживе?

— Може, й так, — легко погодився Василько.

Лисий з нього дивувався. Це ж виявляється які здібності в хлопця! Щоб так заморочити нечисть, що сама зізнається, що вона — лішак… Просто молодець!

— Ой лишенько, — нещиро забідкався гість, — ніколи не бачив неживого базікала. А відчини-но двері, я хоч погляну, яке ти є.

Василько поглянув на Лисого, і той кивнув.

— Добре, я зараз відчиню, а ви поки шо приготуйте гостинця, зразу вкиньте його в хату. Добре?

— Та навіщо ж зразу? От зайду, роздивлюся тебе як слід, а тоді й… того…

— Е ні, діду! — Василько самим своїм тоном дав зрозуміти, що торгуватися не буде. — Не вкинете гостинця, зразу ж і зачиню двері знову.

— Ох, ну що вже з тобою робити! Гаразд. Домовилися. Відчиняй.

Усі приготувалися, Лисий клацнув засувом, Василько штовхнув двері й одразу притиснувся до стіни.

Гостинець

Захлопали потужні крила, й до хати влетіла велетенська — майже завбільшки з Марічку — лупата сова. Вона сіла на підлогу, склала крила й, незграбно переступаючи з ноги на ногу, обернулася навколо себе. То була незвичайна сова, бо спершу вона мимоволі сіпнулася, побачивши спрямований на себе арбалет Лелі, потім підскочила, вздрівши Івасів арбалет, а наприкінці втягла голову в плечі, помітивши палаш Лисого.

Хлопець не знав, чого можна чекати від цього характерника, тому вирішив обрати наступальний спосіб ведення переговорів:

— Ви б краще обернулися чимось більш схожим на людину, дядьку, бо в моїх друзів від вашого вигляду просто пальці трусяться. Ще чого доброго пустять стрілу… А зі сріблом у тілі хіба поперевертаєшся на різну худобу!..

При згадці про срібло пір'я на сові стало дибки. Вона кинула погляд на Івасів арбалет і ще більше втягла голову в плечі. В такій темряві розгледіти срібну цяточку на кінчику стріли було неможливо. Але ж сови в темряві добре бачать.

— І без несподіванок, гаразд? — додав Лисий, відводячи палаш ніби для удару. — Більше попереджати не будемо. Оцей хлопчик з двадцяти кроків у мишу влучає. А тут близенько… Тому повільно так, без різких рухів крилами, кігтями й головою. Отже, раз, два, три — почали.

Сова повільно піднесла крила до дзьоба, а коли опустила їх, то була вже не совою, а крихітним дідком, одягненим у якусь чудернацьку свиту, вкриту пір'ям. Власне, дідок виявився такого ж зросту, як і сова. Але для сови то був зріс велетенський, а для дідка — зовсім малий. Він мав гачкуватий ніс і великі круглі очі — хоча й не такі великі, як у сови.

Лисий подумав, що впустити дідка було правильним рішенням. Якщо той уміє перетворюватися тільки на сову, і ні на яких інших звірів, — і тоді їм би не вдалося від нього далеко втекти.

— Ви, діточки, краще б опустили ці штуки, — тріснутим голосом заторохтів дідок. — Це не іграшки. Діточкам не можна гратися такими штуками.

— Кінчайте, діду, теревені правити, — перебив його Лисий. — Сядьте на підлогу й відповідайте на запитання.

Щось у цій пропозиції лішакові дуже не сподобалося. Хоч і темно, та Лисий побачив, як забігали дідові очі.

— Та хіба ж я зможу сидіти, коли такі поважні люди переді мною стоять! — дід почав завивати. — Ні, я так не можу. Хай уже краще стоятиму перед такими поважними людьми.

— Ні, так не буде, — заперечив Лисий і через плече промовив до Івася. — Я рахую до трьох. Якщо він за цей час не сяде на підлогу, стріляй без попередження. Один… Два…

Лішак уже сидів на підлозі. Треба було б, звичайно, зв'язати йому руки, але мотузки у них більше не було.

— Що ж це ви з бабою зробили, діточки? Невже вбили? — знову голос став тріснутим і старечим.

— Вам же сказали, що вона спить, — відповів Лисий.

— Невже її ж травичкою — та й її ж приспали? — Дід зареготав. — Ото молодці! Яке ж кмітливе покоління виросло в наших лісах! — Знову з'явилося патетичне підвивання. — Яка надійна зміна! Ми тепер можемо з надією дивитися в завтрашній день! — І тут же додав своїм звичним тріснутим голосом з довірчою й співчутливою інтонацією: — А давайте її вб'ємо. Бо як прокинеться — з-під землі дістане! Самі кісточки від вас залишаться.

— Нічого, — заспокоїв його хлопець. — Ми тут самі розберемося, що з нею робити. І з вами теж.

— А я ж тут при чому? Я ж хіба вам що лихе зробив? Я сам її все життя ненавидів. Яка підступна та люта баба була! Скільки невинних діточок звела зі світу! Жодне не могло мирно пройти через ці місця! Ні співчуття, ні жалю! А як же матусі їхні побивалися, як ридали й квилили! Море сліз! — Дід урвав завивання й по-діловому перепитав: — Знаєте, що таке море?

— Знаємо, знаємо! — озвалася Марічка.

Лішак озирнувся, повернувши голову так, що попереду опинилася потилиця.

— Ай же ж яка розумна дівчинка! От із