Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

class="p1">— Мабуць, вовкулаки також колись були людьми. Може, вони й стали вовкулаками від злосці й ненависці… Мій тато розповідав, шо колись дуже давно — дуже-дуже давно — люди дружили з усім живим — і з мавками, і з русалками, і навіть з лішаками. Тобто не те шо дружили… Ну, вони жили всі разом — в одних лісах, на одній землі… І всім вистачало місця. А потім люди почали все більше захоплюваць землю… Вони почали рубаць ліс, будуваць машини… І тоді вони почали витісняць цих сусідів. Почали ворогуваць з ними… А потім придумали казки — які погані всі ці мавки й лішаки… Мабуць, сумління замучило… А тодзі люди — завдяки своїм машинам — стали такими сильними, що лісовий народ уже не міг їм протистояць. І він сховався… А коли люди отруїли річки, землю й повітря, їхні величезні села перетворилися на руїни, а самі вони майже всі вимерли. І весь лісовий народ вийшов зі своїх схованок, і почав воюваць із людьми… Тепер люди стали слабкими. Нам їх усіх не перемогти. Може, і їм нас не перемогти… Тато казав, шо воюваць безглуздо. Треба навчицця дружити й знову почаць жити разом…

— Нічого собі подружицця, — передражнив її Лисий. — Вони нас убиватимуть, а ми з ними дружитимемо?

— Так, це так… — Леся помовчала. — Але якшо ми подружимося, тодзі й вони не будуць нас убиваць… А для цього треба, щоб ми самі перестали їх убиваць… От ви не вбили бабу Ягу — це дуже правильно. Хай спиць. Коли прокинецця, вона вже буде не такою лихою.

— Ага, якже! — тільки й сказав Лисий.

У лісі зашумів вітер. Мабуть, збиралося на дощ. Зібрати б дощової води… Але ринви на хатинці не було, це Лисий помітив, коли роздивлявся її, поки чекав Івася. А просто виставити якусь посудину — такого сміття назбираєш! Хай уже… Як завжди перед дощем, іще більше закортіло спати.

Ясна річ, Леля тут же полізла на піч, хоч Лисий їй нічого того й не сказав. Як вона вміла так відчувати його настрій?

— На добраніч, Лелю.

— На добраніч. Ти також лягай.

І Лисий її послухався.

Бабині гості

Йому приснився старий Інженер. Він ішов попереду валки, повільно і врочисто. Біле волосся розвівалося за спиною. На плечі сидів пацюк і нестримно реготав, дивлячись назад, на всіх людей села, які тяглися слідом за Інженером. Вони їхали на велетенських металевих жабах, незручно сидячи просто на довгих мордах, схожих на колоди. Мама тримала в руках дерев'яну скриню, з якої линула музика. Музика розходилася довкола твердими хвилями; від них згиналися віковічні дуби й ламалися сосни — точно навпіл. Лисий біг слідом за валкою і ніяк не міг її наздогнати, хоч біг дуже швидко, бачив хвіст, але відстань збільшувалася й збільшувалася. Він мчав по сліду, який залишила колона, не дивлячись під ноги, не відчуваючи ніякої небезпеки, бо знав, що протягом трьох днів жодна нечисть не наважиться ступити на цей слід. Як же наздогнати!? Як попередити їх? Він мусив зупинити односельців, але хвіст валки вже майже не було видно. Це звуки музики з маминої скрині щораз штовхали його в груди й не давали наздогнати своїх односельців. Він зрозумів це і злякався, що мама також зрозуміє й припинить музику. І тоді настане ніч, і він взагалі не зможе наздогнати своїх, бо не знатиме, де їх шукати. Зараз музика його не пускала, але й була дороговказом водночас.

Та ось вона почала змінюватися, в ній з'явилися якісь шуми, якийсь гуркіт і тріск. Це вже й не музика була, а щось таке, ніби розламували деревину. А потім грюк, і замість музики долинув розлючений голос:

— От бісова баба! Та хто ж так гостей зустрічає!

Лисий прокинувся й зрозумів, що це хтось намагався піднятися по сходинках до хати, але, не знаючи про розрубані щаблі, сильно впав, розламавши рештки драбини. Було ще сподівання: цей хтось вирішить, що баби немає вдома, й подасться геть.

Але тут прокинувся Василько. Він іще навіть не прокинувся, а просто крізь сон вигукнув:

— Хто там?

Він тут же принишк, але було пізно.

— О, та в тебе гості, — прорипів з-за дверей тріснутий старечий голос. — То я вчасно! Ну, відчиняй уже, бо скоро сонце зійде! — Він іще трохи почекав, а потім додав. — А то сама виходь. Приготуй там усе, покажи дитинці, як травичка горить, а сама виходь, поговорити треба.

Всі прокинулися, всі завмерли, хату наповнило відчуття страху. Видно, дідок зрозумів, що тут щось не так, бо звернувся вже не до баби.

— Гей, дитиночко, а баба вдома?

Лисий кивнув Василькові, щоб той щось відповів.

— Вона спиць, — дуже невпопад ляпнув хлопчик.

Видно, його відповідь змусила дідка ще глибше задуматися. Він досить довго напружував уяву, щоб збагнути значення цих слів. Нарешті без розуміння, але з медом у голосі промовив:

— Ото й добре! Я люблю, коли вона спить. А відчини-но двері, я тут тобі такого гостинця приніс!..

— Якого такого гостинця? — Василько вже оговтався й повів бесіду розумніше.

— Ох, та й гостинець же!.. Такий, що ти й не уявляєш який! От відчини й побачиш.

— Е-е! — Василько ввійшов у роль. — Ви спочатку скажіць якого, а тодзі вже я відчиню.

Дід почав дратуватися.

— Та якого ж якого! Гарного, от якого! Давай відчиняй двері! А то передумаю і віддам гостинця бабусі!

— А-а… — розчаровано протягнув хлопчик, — то ви бабусі принесли гостинець! А кажете, мені!

— Та тобі ж, тобі! То я так лише кажу, що віддам бабусі, а насправді я віддам тобі.

— То це що, — Василько просто знахабнів, — це ви неправду мені сказали?

— Яку неправду?

— Ну, спочатку ви сказали, що віддасте гостинця мені. Так?

— Ну, так.

— А поцім сказали, що віддасте бабусі, так?

— Ну, сказав.

— А поцім знову сказали, що віддасте мені.

— Коли?

— А щойно.

— Ну, то й що?

— То коли ж ви казали правду?

— Як коли? — дід, видно, теж вирішив робити так, як Василько — заплутувати співрозмовника. Однак, з'ясувалося, не на того напав.

— Як ніколи, — сказав хлопчик.

— Ні, як завжди!

— А як завжди — це значить не завжди.

Дід засміявся гидким іржавим сміхом.

— А це вже ти й сам заплутався!

Лисий подумав, що дід має рацію.

— І нічого я не заплутався, — тут же відповів Василько. — Завжди — це завжди. А «як завжди» — це значить тільки схоже на завжди, а насправдзі — зовсім не завжди. Ви що, людської мови не