Робін Гуд - Джон Макспедден

Лісники від подиву тільки зойкнули, а потім стали сердито репетувати. Найбільше лютував головний лісничий, який сам запропонував битися об заклад.

— Чи знаєш ти, дурню, що накоїв? — кричав він. — Ти вбив королівського оленя! За таку провину наш король Генріх карає на горло. Жодного слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб я більше тебе не бачив!

Хвиля обурення знялася в душі Роба, і він вигукнув:

— Я піду, бо твоя пика уже намуляла мені очі, лісничий! На тобі смерть мого батька! — крикнув він і, одвернувшись, пішов далі.

Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Червоний від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя, наступивши на суху гілку, стрілець похитнувся, і стріла просвистіла у Роба над вухом, вирвавши лише кілька волосинок на голові.

Не тямлячи себе од гніву, Роб стрімко обернувся до ворога, що стояв кроків за сорок від нього.

— Ха! — вигукнув він. — Хвалитися вмієш, а стріляти не годен! Ось тобі з мого іграшкового лука!

У повітря знялася стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники кинулися до свого начальника, але побачили, що він вже не потребує допомоги.

Так помстився Роб за смерть батька, але ця помста поставила його поза законом.

Поки лісники ще не оговтались, він кинувся навтьоки і зник у зеленій хащі. Дерева, погойдуючись проти вітру, привітно розкривали перед юнаком обійми гілок, ніби вітали з поверненням до лісу.

Вже сутеніло, коли голодний і втомлений Роб дістався хатини на узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиськом. Вона багато разів пригощала його, коли він забрідав до неї після блукань у лісі.

Жінка гостинно зустріла юнака, миттю напекла йому коржів у, приску[6] і нагодувала його, поклала спочити і розпитала про все, що з ним сталося.

— Пекельний вітер віє над Шервудом, — сумно мовила стара вдова. — Багатії зовсім утратили совість і грабують бідних, як хочуть. У мене троє синів, і всіх оголосили розбійниками тільки за те, що минулої зими вони вбили королівського оленя, аби не вмерти з голоду. Тепер хлопці ховаються в лісі. Вони казали мені, що з ними там переховуються ще десятка чотири добрих людей, які не дадуть себе скривдити, — у них проти кривдників завжди напоготові луки.

— Бабусю, а де вони? — запитав Роб. — їй-бо, я хочу приєднатися до них!

Стара жінка почала було відмовлятись, але, розуміючи, що іншого виходу для хлопця немає, сказала:

— Сьогодні ввечері сини провідають мене. От і поговориш з ними, якщо хочеш.

Роб охоче залишився в неї і, коли споночіло, мав розмову з трьома удовиченками, трьома звитяжними молодцями, які одразу припали йому до серця. Коли вони упевнились у його щирості, то взяли з нього клятву на вірність і тільки тоді розповіли, де знаходиться схованка їхньої ватаги. Виявилося, що Роб добре знав це місце.

На кінець розмови один з удовиченків сказав:

— У нас досі немає ватажка, у якого б голова працювала не гірше, ніж рука. І ми домовились обрати собі ватажком того, в кого вистачить хисту й сміливості пробратися непоміченим до Ноттінгема і вибороти там приз лучників. Роб скочив на рівні ноги.

— Вчасно сказано! — вигукнув він. — Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ані лісники, ані поплічники шерифа не завадять мені влучити аж у саме яблучко мішені!

Хоча Роб був ще надто юним, він тримався так сміливо й гідно, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку і враз закричали:

— Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, то станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!

Роб довго обмірковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову, і про це оголошено на базарному майдані.

Протискуючись крізь густий натовп до місця, де мали бути змагання, Роб вийшов на широкий базарний майдан. На закличні звуки сурем людські потоки стрімко рухалися вулицями міста і заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати оголошення від імені шерифа графства Ноттінгем:

«Молодик на ім'я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-холла, убив головного лісничого його величності короля і тому оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів винагороди тому, хто знайде вищезазначеного Роберта живим або мертвим».

Знов урочисто залунали сурми, урядовець зі своїм почтом пішов геть, і весь натовп налаштувався на розваги. Поспішаючи на ярмарок, люди часто зупинялися купками на вулицях, аби ще раз перечитати оголошення шерифа, розклеєні майже на всіх будинках, і обмінятися думками з приводу смерті головного лісничого. Проте з появою лучників, бійців на палицях та мандрівних менестрелів[7] з'явилося багато нових тем для розмов, і про винагороду за голову вбивці лісничого всі якось забули. Тільки лісники та люди шерифа пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф заохочував їх до пошуків Роба, обіцяючи від себе особисто збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер перейшла на сина.

Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли