Королівська дорога - Андре Мальро
— Одного разу, в Парижі, я потрапив у маленький непоказний бордель. У салоні була одна-єдина жінка, прив'язана мотузками до мольберта і з задертою спідницею…
— Спереду чи ззаду?
— Ззаду. Навколо неї — шість чи сім типів: дрібні буржуа в краватках та вовняних піджаках (це було влітку, але спека стояла не така, як тут…), очі дивляться вгору, щоки — пашать; вони переконували себе, ніби хочуть потішитися! Вони по черзі підходили до жінки, шмагали її — кожен по одному разу, — платили гроші і йшли або геть, або на другий поверх…
— І це все?
— Все. Мало хто з них піднімався догори — більшість ішли геть. Якими були думки цих добродіїв, що відходили, одягнувши канотьє та ховаючи обличчя у піднятих вилогах сво'їх піджаків…
— Зовсім невибагливі…
Перкен підняв праву руку, ніби хотів підсилити свої слова жестом, але йому на думку спало щось інше:
— Головне — це не знати партнершу. Хоч би яка вона була — аби інша стать.
— Тільки б вона не була створінням, що має приватне життя. Чи не так?
— Особливо це стосується мазохістів. Вони завжди борються самі з собою… Завдяки уяві людина може здобути те, на що вона спроможна, а не те, чого хоче. Навіть найдурніші повії знають: чоловік, який мучить їх або якого мучать вони, дуже далекий від них самих. Знаєте, як вони називають ненормальних? Розумники…
Не відриваючи погляду від цього напруженого обличчя, Клод подумав: «Я, мабуть, також ненормальний… Чи він не переслідує, бува, цією розмовою якусь мету?»
— Розумники, — повторив Перкен. — А вони мають рацію. Існує лише одне, як вважають дурні, «сексуальне збочення» — надмірність уяви та неспроможність отримати задоволення. У Бангкоку, наприклад, я знав чоловіка, якого жінка голого мусила зв'язувати у темній кімнаті, де він сидів годину…
— А далі?
— Цього йому було цілком достатньо. Оце справжнє “збочення”…»
Цитоване вище дозволяє писати окреме дослідження про еротику і її бачення і сприймання автором і його героями.
Головне ж — Мальро розглядає людину як цілісність, як сукупність усього психічного, розумового і фізичного, в тому числі й еротичного.
При всій політизації багатьох своїх творів Мальро завжди показує людину у всіх її вимірах. І одним з них, як обов'язковий, виступає еротичний.
Людина — завжди ще й Ноmо eroticus, хоче вона це визнавати чи ні.
Хоч після усіх попередніх пригод в Камбоджі і Таїланді Мальро і далі вабила Південно-Східна Азія, він розумів, що в цей час значно важливіші політичні події відбувалися північніше, у самому Китаї. І Мальро з властивою йому енергією і напористістю добивається свого призначення на посаду старшого радника китайської національної партії (Гоміньдана).
У порівнянні зі звичайними колоніальними безладдями війна, розв’язана гоміньданівцями і комуністами проти уряду Китаю і європейських держав, що стояли за ним, була подією геополітичного масштабу і не могла не викликати в Мальро самого жвавого інтересу. Саме ця війна описується в двох його найважливіших романах — «Завойовники» (1928) і «Доля людська» (1933).
Перший, дія якого відбувається в Кантоні, був написаний ще до того, як Мальро побував у Китаї, — йому цілком вистачило побаченого в Гонконгу і Сайгоні, щоб надати своєму доробкові вражаючого місцевого колориту.
У романі «Доля людська» дія переміщається на північ, у Шанхай. Над цим романом Мальро працював під час своєї тривалої подорожі разом із Кларою по містах Азії. При цьому він на якийсь час зупинявся в Шанхаї і Пекіні.
Політичні події в обох романах відсунуті на задній план і творять фактично лише тло для діючих осіб.
За роман «Доля людська» Андре Мальро був удостоєний Гонкурівської премії. I саме цей роман приніс йому світову письменницьку славу.
У «Завойовниках» і «Долі людській» увага письменника зосереджена не стільки на китайцях, ідеально придатних для зображення анонімного колективного начала, скільки на шукачах пригод з європейських країн — французах, німцях, італійцях, росіянах, шо знаходять себе в революції і далі неухильно йдуть обраним шляхом разом з місцевими мешканцями.
У багатьох творах Мальро герой — інтелектуал, що став людиною дії, причому ця дія є для нього самоціллю. В них досить докладно зображуються жахи війни, але Мальро пропонує доволі романтичну відповідь на питання, чи може людина знайти в цьому, по суті, безглуздому світі хоч якусь мету, заради як варто було б жити.
Настрій, близький до екзистенціалістського, висловлює один з героїв Мальро, хворий начальник пропагандного відомства Гарін з роману «Завойовники»: «Те, що я роблю, — це боротьба з абсурдністю людського існування».
У цьому контексті «людська доля» китайського пролетаріату виглядає вже не такою й безнадійно сумною, адже і доля навчених досвідом іноземців, що відважно борються за те, щоб вирвати його з убогості, на загал доволі схожа.
Ідея багатьох творів Мальро така сама. Сенс людського існування — в дії, навіть якщо вона здасться абсурдною.
Ще один роман Мальро цього часу «Роки презирства» (1935) — про наступ фашизму у Німеччині. Цей твір, однак, дуже прихильно сприйнятий лівими силами в багатьох країнах, не став через свою надмірну політизованість якоюсь особливою віхою у творчості Мальро.
Наступним став ще один роман Мальро про війну — «Надія» (1937).
У 30-х роках разом із Луї Арагоном Мальро організовує Міжнародну Асоціацію Письменників на захист культури, а також Світову лігу проти Антисемітизму.
З початком громадянської війни в Іспанії Мальро їде туди (1936–1939) і організовує ескадрилью іноземних льотчиків-добровольців в Інтербригаді, з якою і сам брав участь в бойових польотах і був двічі поранений.
Головна відмінність «Надії» від китайських романів Мальро
