Королівська дорога - Андре Мальро
— Така поведінка, — продовжував Перкен, — звеличує мужність, яка також є частиною ролі… Майрена був дуже мужній чоловік… Він провіз на спині слона труп своєї низькорослої коханки-чамки[4] через майже непрохідні джунглі, аби поховати її як належиться чамській принцесі, бо місіонери відмовились ховати на своєму кладовищі… Чи ви знаєте, що він став королем, перемігши двох вождів седангів у поєдинку на шаблях, і якийсь час тримав під своєю владою область джараїв? А це вже щось та значить…
— Ви знаєте людей, які жили серед джараїв?
— Особисто я — вісім годин.
— Небагато, — сказав Клод, посміхаючись.
Перкен вийняв із кишені ліву руку і розчепірив пальці перед очима Клода — через три більших пальці пролягла глибока спіралевидна борозна, яка нагадувала коркотяг.
— Якщо врахувати це, то досить довго.
Знітившись, Клод замовк, а Перкен знову
почав про Майрену:
— Зрештою, він скінчив життя досить непогано — як майже всі чоловіки…
Клод уявив собі цю агонію в солом’яній хижі десь у нетрях малайського архіпелагу, коли людина зогниває від нездійсненних надій, як від пухлини, і жахається власного голосу, який відлунюють величезні дерева…
— Непогано…
— Самогубців я зневажаю.
— Чому?
— Хто вбиває себе, рятуючись від витворів власної уяви, той убиває себе лише для того, щоб ІСНУВАТИ. Я не люблю, коли Бог обдурює.
З кожним днем їхня схожість, яку передчував Клод, ставала дедалі очевиднішою; вона проявлялась у модуляції голосу Перкена, його манері казати «вони», коли він вів мову про пасажирів і, не виключено, про чоловіків; він мовби відокремлювався від них нехтуванням свого соціального «я». У голосі Перкена Клод відчував багатий, хоча й, можливо, дещо вичерпаний, життєвий досвід; той голос чудово пасував до його погляду — важкого, проникливого і характерно рішучого, коли під час розмови на мить напружувались стомлені м’язи його обличчя.
На палубі не було майже нікого. Все одно він не засне. Помріяти чи почитати? А може, в соте погортати «ІНВЕНТАР», ще раз пробитися своєю уявою — як головою пробивають мур — у те царство пилу, ліан і башт із обличчями колишніх зруйнованих столиць, які зараз були під блакитними плямами мертвих міст? Хоча вперта віра додавала йому снаги, але як віднайти ці перешкоди, що з жахливою постійністю роздирали його мрію в одному й тому самому місці?
Баб-ель-Мандебська протока — Ворота Смерті.
Після кожної розмови з Перкеном його натяки на минуле, якого Клод не знав, дратували його. Панібратські стосунки, що зав’язалися під час їхньої зустрічі в Джібуті (коли Перкен зайшов у цей дім, — саме в цей, а не в якийсь інший, — із цією закутаною в червоно-чорне покривало дебелою негритянкою, яка зовні трохи скидалася на Перкена), не гамували боязкої цікавості, яка вабила його до Перкена, — він ніби знав, що йому судилося долею, — до чоловіка, який, незважаючи на вік і самотність, все ж таки боровся, бо не хотів жити в людському суспільстві. Літній вірменин, який ішов поруч із Перкеном, знав його, мабуть, здавна, але дуже мало розповідав про нього, бо, скоріше всього, боявся, адже бути в панібратських стосунках з Перкеном ще не означало бути його товаришем. Оглушлива, наче гуркіт двигуна, думка про джунглі та про храми настирливо поверталася знову й знову, полонила, ятрила свідомість Клода. В напівсні йому марилось, ніби Азія знайшла в особі цієї людини могутнього спільника. Ця думка породила в його уяві цілий ряд картин: серед ночі, наповненої сюрчанням цикад, ладнається в дорогу військо; хмари москітів кружляють над кіньми; перекличка при переходах через теплі броди; рябе від метеликів небо забарвило в голубий колір мілину, де кишіла риба, — посланці зупинились, вражені таким видивом, старі королі, порубані дружинами; і ще одна причеплива картина не полишала його: храми, порослі мохом камінні боги, в одного з них жаба на плечі, а її обгризена голова лежить поряд…
Легенда про Перкена тепер ширилася кораблем, снувала від одного шезлонга до іншого, ніби страх або сподівання, ніби гіркота людини, що залишила свій рідний край. Легенда ця була неконкретна: в ній було більше загадковості, ніж фактів. Люди шепотіли, прикривши рота долонею: «Знаєте, це дивний суб’єкт. Дивний!», але ніхто нічого не знав достеменно. Перкен жив серед тубільців і порядкував ними, причому в таких закутках, де багато його попередників були вбиті, — певна річ, вплутавшися в незаконні справи. Ото й усе, що було відомо. «Своєю славою, — думав Клод, — він, мабуть, завдячує не стільки своїм пригодам, скільки своїй рішучості, витримці, військовим здібностям та гострому розуму, який здатний збагнути людей, що відрізняються від нього». Він ніколи не вбачав у цьому романтичну забаганку чиновників, які в такий спосіб намагаються наситити свої власні мрії; це скоріше страх перед можливістю пошитися в дурні або небажання визнати існування світу, не схожого на їхній. Ці люди погоджувались із легендою про Майрену, якого вже не було в живих, і, можливо, з легендою про ще живого Перкена, коли той був далеко; тут вони боронилися від його мовчанки, підозрілі й охочі до помсти, що проявлялась у формі зневаги за його прагнення до самотності, чого, зрештою, він і сам не приховував. Спочатку Клод запитував себе, чому Перкен вибрав саме його товариство? Мабуть, тому, що він був єдиний, хто захоплювався ним і, можливо, розумів, ні про що не питаючи. Він намагався краще зрозуміти Перкена, але так і не зумів поєднати кілька почутих романтичних історій з тим, що відчував до цього чоловіка, не схильного до гри у свою біографію та захоплення власними вчинками, зате
