Королівська дорога - Андре Мальро
— Німець чи датчанин?
— Датчанин, оскільки за Версальським мирним договором Шлезвіг знову відійшов до Данії. Це влаштовує власті Таїланду, де датчани служать у війську та поліції. Гайматльос…[5] Ні, я не думаю, щоб він хотів сидіти в службовому кабінеті, бо, як бачите, знову повертається в Азію…
— Щоб служити таїландському урядові?
— Як завше, і так, і ні… Він хоче знайти якогось дивака, який би залишився в цій нескореній країні. Залишився й пропав. Ніби так… Але є ще одна дивна річ: зараз його цікавлять гроші… Це вже щось нове…
Виявився дивний зв’язок. Клод міркував про це, як тільки-но його мозок діставав можливість трохи перепочити від настирливої думки — Перкен народився у сім’ї, родині, де переважали чоловіки, — до таких родин дід Клода, що його виховав, відчував симпатію. Певна схожість, звичайно, є: та сама ворожість, якщо взяти до уваги усталені цінності; той же потяг до амбітних вчинків, і така ж — чи не найголовніша — непокора. Картини зі свого майбутнього, які Клод уявляв неясно, чергувалися з його спогадами, і ця присутність видавалася йому подвійною погрозою, паралельним свідченням одного й того самого пророцтва. У розмовах з Перкеном, судження якого засновувались на власному життєвому досвіді та спогадах, він використовував лише свою начитаність. Отож Клод розповідав про діда так само, як Перкен про своє життя, намагаючись протиставляти світ, зображений у книжках, реальному, і мати користь з того інтересу, який Перкен виявляв до людського буття. Перкен розповідав про себе, а Клод раптом пригадав сиву еспаньйолку діда, його відразу до світу, розповіді про тяжку молодість. Дід пишався і своїми предками-корсарами, життя яких зрослося з легендами, і своїм дідом — розвантажувальником кораблів, пишався і тим, що міг тупнути ногою на палубі власного корабля, наче селянин, який поплескує свою худобину. Свою молодість він віддав створенню фірми «Ваннек», на яку покладав великі надії. Одружився у віці тридцяти п’яти років, але вже через два тижні по весіллі жінка повернулася до своїх батьків. Батько не хотів її бачити, а мати розпачливо мовила: «Бідна моя дитино, так буде до тих пір, поки не народиш дітей…» Вона підшукала й купила для доньки старий готель із високими ворітьми й величезним подвір’ям, де сушилися вітрила. Донька зняла портрети чоловікових батьків, жбурнула під ліжко і почепила замість них маленьке розп’яття. Чоловік промовчав, і впродовж кількох днів вони не розмовляли. По тому почалося подружнє життя. Успадкувавши потяг до праці, вони не визнавали ніякої романтики. Взаємна неприязнь, що була причиною першого розриву, проявлялась не у сварках, а в мовчазній ворожості, яка, мов хронічна хвороба, стала постійним супутником їхнього життя. І він, і вона були неспроможні висловити свої почуття, натомість вони повністю віддавалися праці, в якій знаходили розраду і якою тамували затаєну пристрасть. Поява дітей ще більше поглибила їхню давню ворожнечу. Підрахунки прибутків завжди спричинялися до нових скандалів: коли матроси, юнги або просто робітники проходили пізнього вечора повз готель, на подвір’ї якого сушилися брунатні вітрила, то дуже часто бачили, як хтось із подружжя, вихилившись із вікна і побачивши світло в іншому вікні, знеможений, все-таки брався за якусь нову роботу. Вона не звертала уваги на свої сухоти, а він з кожним роком працював усе більше й більше, аби лише його лампа гасла не раніше, як у дружини — світло у неї горіло до пізньої ночі.
Одного разу він помітив, шо розп’яття також лежить під ліжком, поряд із портретами його батьків…
Вимучений стражданням, якого завдала смерть не лише дорогих йому людей, а й нелюбої дружини, він зустрів її кончину просто-таки відразливим спокоєм. Він терпляче ставився до дружини, бо знав, як вона страждає. Минали дні, і саме його втома, а не ця смерть, була причиною занепаду фірми. Коли десь біля Ньюфаундленда потонули майже всі його кораблі і страхові компанії відмовилися платити, а йому довелося роздавати вдовам пачки банкнот, він, відчуваючи до грошей страшенну огиду, не схотів цього робити.
Почалась безконечна судова тяганина. Сповнений неприязні до своїх сусідів, самовдоволених міщан, старий дозволив виступати на своєму подвір’ї цирковим трупам, до яких муніципалітет ставився не дуже прихильно; стара покоївка мусила відчиняти для слона ворота, через які упродовж років не в’їжджав жоден автомобіль. Дід самітньо сидів у великій обідній залі, сьорбав своє найкраще вино і, гортаючи сторінки бухгалтерських книг, поринав у спогади…
Коли дітям виповнювалося двадцять років, вони залишали дім, який ставав усе тихішим, аж поки війна привела сюди Клода. Його батько загинув, а мати, яка давно покинула чоловіка й жила одна, приїхала побачитись із сином. Старий Ваннек прийняв її. Він настільки звик зневажати будь-які вчинки людей, що завжди ставився до них з однаковою злостивою поблажливістю. Проте одного вечора він вибухнув, обурений тим, як вона, його невістка, може жити в готелі і в ЙОГО місті. З власного досвіду він знав: гостинність і злість — речі не сумісні. Вони довго розмовляли того вечора, вірніше говорила вона, безпорадна жінка, яка панічно боялася старості і дивилась на життя з безнадійною байдужістю. Йому потрібен був хоч хто-небудь, із ким він міг би доживати віку… Вона ж була спустошена й нещасна. Він зовсім не любив її, але відчув, що у них було щось спільне — вона також була поза людським суспільством, яке нав’язувало стільки безглуздих умовностей. (Нині господарство сяк-так вела його підстаркувата кузина…) Ваннек запропонував їй залишитись, і жінка погодилась.
Пригнічена самотністю, портретами колишніх власників і особливо великими шибками, від яких вона боронилася, запнувши їх портьєрами і перебуваючи в напівтемряві, та жінка, ніби її страх був пророчий, померла від передчасного клімаксу. Смерть невістки свекор сприйняв
