Королівська дорога - Андре Мальро
Перкен погоджується брати участь в експедиції.
У Бангкоку представник французької колоніальної адміністрації радить Клоду не зв’язуватися з таким небезпечним типом, як Перкен. Перкен пояснює Клодові, що його заповітна мета — відгородити дружні йому місцеві племена від навали європейців. Ступивши на Королівську дорогу, Клод і Перкен опиняються перед лицем вічності. Вони потрапляють в різні пригоди, знаходять у стародавньому храмі цікаві барельєфи. Але їх зраджують і лишають напризволяще у джунглях наймані помічники з тубільців. Стає очевидним, що барельєфи доведеться кинути. Треба якось діставатися до цивілізації. Перкен пропонує добиратися до Бангкока через землі нескорених племен — маючи два термоси зі спиртним і намисто, можна ризикнути. У маленькому гірському селі мандрівники знаходять нового провідника. Тубілець запевняє, начебто серед них живе білий, і Перкен не сумнівається, що мова йде про його приятеля Грабо, людину рідкісної відваги, що посідає своєрідну примітивну велич. Джунглі виглядають усе більш ворожими і небезпечними. На шляху до головного місцевого села мандрівники починають тривожитися: провідник не завжди нагадує їм про отруєні бойові стріли і колючки — тільки досвід Перкена дозволяє їм уникнути пасток. Жахлива правда відкривається тільки на місці: тубільці, осліпивши й оскопивши Грабо, перетворили його на жалюгідного раба — майже тварину. Перкенові і Клодові загрожує така сама доля.
Молодий археолог готовий вже пустити собі кулю в лоба, але Перкен відкидає цей легкодухий вихід і йде на переговори, прекрасно усвідомлюючи, що його чекає у випадку провалу. Перечепившись за щось, втомлений від напруги, Перкен потрапляє коліном на ввіткнуту в землю бойову стрілу. Однак йому вдається зробити неможливе: тубільці погоджуються випустити їх із села за певних умов. Лише після цього Перкен змазує йодом своє розпухле коліно. У нього починається найсильніший жар.
За п'ять днів мандрівники дістаються сіамського селища. Заїжджий лікар-англієць не залишає Перкену жодних надій: із гнійним артритом поранений проживе не більше двох тижнів.
Влада негайно висилає каральний загін проти тих, хто скалічив Грабо. Перкен з Клодом вирушають туди. Перкена везуть на возі — пересуватися самостійно він уже не здатний. Клод їде з ним, немов би зачарований подихом смерті.
Дарма Перкен закликає своїх тубільних друзів боротися з цивілізацією, що впритул підступила до них. Бо якщо горці пропустять військову колону, слідом за нею тут простягнеться залізниця.
Але Перкена не чують, він вже для них чужий і хворий, безсилий, його відштовхують, і він вмирає.
Клод, переповнений почуттями, намагається передати другові хоч дещицю братерського співчуття, але коли він обіймає Перкена, той дивиться на нього вже як на істоту з іншого світу.
— Я ніколи не боявся смерті… Старості — так. Особливо, якщо ти відчужений од інших. Виродження. Мене гнітить — як би це пояснити — моя людська поведінка… Хай я старішаю, а це жахливо. Час роз’їдає мене, мов рак… Час — володар життя, — говорить Перкен.
І десь у цих словах і полягає головна тема повісті «Королівська дорога».
Що таке життя? Що таке смерть? Чи варто скніти, доживаючи по-рабськи, плазуючи перед своїм тілом і відчуваючи старіння духу і плоті у будь-яких формах, чи все ж таки жити, як дихати, даючи виклик усім життєвим загрозам, жити — воюючи і перемагаючи. До самої смерті!
Власне виклик смерті, питання про сенс людського буття і віднайдення в собі глибинного сенсу існування власного «я» зближує творчість Мальро з екзистенціалістами, зокрема з Камю і Сартром, у творах яких ці питання поставали часто у формі конкретних філософських міфологем.
Мальро ж відштовхується від реалій самого життя і власного досвіду.
Абсурдність життя, невелика його ціна перед вічністю, зустріч з людьми, для яких життя і смерть існували завжди поруч і яким не важило, що хтось із них може відразу померти, глибоко вразили Мальро.
Перебуваючи віч-на-віч з марністю людського буття, мовчазний хворий уособлював своєю смертю невблаганне звинувачення навколишнього світу.
«Могутніша за джунглі та небо смерть схопила обличчя Перкена й силоміць повернула його просто до одвічної його боротьби. «Скільки ще людей не спить у цю мить біля таких же хворих тіл?» Майже всі ці тіла — чи то в Європі, чи то в Азії, — теж були сповнені марністю свого життя і ненависті до тих, хто прокинеться вранці, тішилися божествами. Ах! Він існував, аби мати змогу — навіть ціною вічних мук — скиглити, мов ті собаки (ніяка божественна думка, ніяка майбутня винагорода — ніщо не могло виправдати те, що людина перестає існувати, аби позбутися марного скиглення серед абсолютної тиші дня, позбутися цих заплющених очей, цих закривавлених зубів, які далі терзали плоть! Позбутися цієї спустошеної голови, цієї жахливої поразки! Вуста Перкена розтулилися:
— Смерті… нема… є лише… Я…
Зведений судомою палець уп’явся в стегно.
— …Я… помираю…
Клод з відразою пригадав фразу зі свого дитинства:
«Боже, будь присутній при нашій смерті…» Якщо не словами, то руками й очима висловити розпачливе братерство, яке раптом заполонило його душу! Він обняв товариша за плечі.
Перкен дивився на цього дивного свідка, мов на істоту з іншого світу».
У повісті «Королівська дорога», як і в багатьох інших творах Мальро, виразно важливою проступає і тема еротики, сексуального життя людини і його сенсу і зв'язку еротики із загальним сенсом існування людини.
«Клод чув про походи проти непокірних племен, які Перкен здійснював у Таїланді, про створену ним Шанську область та вилазки на територію Лаосу, про дивні відносини з урядом Бангкока, які то поліпшувались, то погіршувались, про муки, яких він нібито зазнав зовсім недавно через своє дике непогамоване владолюбство — бо не терпів навіть найменшого контролю, про його чималий вік і про еротизм; навіть на цьому кораблі він оточив себе жінками. «Так, ніби шукав захисту», — подумав Клод.
— Молодь погано розуміє… як ви це називаєте?…еротизм. До сорока років люди
