Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

Саме під час сніданку я наткнувся на ранкову газету, в якій надибав статтю про мексиканський грип. Стараючись не дуже кашляти і шмаркати носом, обережно поцікавився у господині, чи це правда. Жіночка ствердно кивнула, порадивши нам бути обачнішими. Подякував за пересторогу і поспіхом ушився з кухні.

(Пізніше в Україні всі, кому я розказував про нашу грипозну епопею, вражено розкривали роти, перелякано кліпали очима і закидали мене цілою купою запитань: як ми почувалися, чи відчували страх через хворобу, чи намагалися звернутися до лікаря, чи думали про те, що скоро відкинемо копита, чи панікували і т. д. і т. п. На що я твердо відповідав: ніякої паніки у Трухільйо не було. По-перше, ми вже заразилися свинячим грипом, і відповідно, нічого змінити не могли. По-друге, ми з Яном знаходилися за багато-багато тисяч кілометрів від рідної домівки, у країні, де ні на кого, окрім самих себе, розраховувати не доводиться, а тому я чітко усвідомлював: галаслива паніка — це останнє, що може стати у пригоді. Ну і по-третє, звісно, ми почувалися погано, але не на стільки погано, щоби панікувати. Помирати ніхто не збирався.)

…На calle Pizzaro, яка вела до головної площі Трухільйо, тулились один до одного безліч розкішних будинків іспанської доби з просторими внутрішніми патіо, отороченими різьбленими парканами, до яких вели масивні двостулкові ворота, подекуди сягаючи чотирьох-п’яти метрів у висоту. Поміж цими будиночками подекуди нахабно випирались сучасні пластикові вікна казино.

Ми притюпали до Плаза де Армас і всілись на одній із лавок. Кров гупала у скронях, від яскравого розсіяного світла, що сочилося крізь тонку пелену хмар, в очах розходилися кольорові кола. Ніс був закоркований, наче пляшка добротного вина. Довкола нас совалися продавці різного краму, час від часу нав’язливо пропонуючи свій товар.

Несподівано я помітив, як до нашої лави підступає невисокий смаглявий перуанець у білій футболці та кумедній панамці на голові. «Зараз почнеться», — шугонуло крізь запалений мозок. Я не помилився. Наблизившись, чоловічок поважно привітався і почав інтенсивно рекламувати туристичні поїздки до руїн Чан-чану.

Ні я, ні мій товариш не проявляли жодної зацікавленості і взагалі ніяк не реагували на потуги смаглявого перуанця. Втім, хлопчина не відступав і, певно, вирішив брати хитрістю.

— А ти звідки, друже? — нахабно спитав він мене, оскільки Ян церемонно відсунувся на інший бік лавки.

Торговець стояв настільки близько, що я просто не міг проігнорувати його питання.

— З України. Soy de Ucrania… [64] — бурчу.

Тут треба сказати, що переважна більшість еквадорців та перуанців нічого не знають про Україну. Не соромлячись, вони зізнаються, що вперше чують таку назву. Досить часто, коли я, відрекомендовуючись, казав «Soy de Ucrania», у відповідь миттєво летіло запитання «Australia? Si, Australia?». [65] При цьому легше було погодитись, аніж пробувати розтлумачити, що ти з України, а не з Австралії. Тому я цілком закономірно очікував, що після моїх слів перуанець зачне уточнювати й перепитувати, що то за королівство таке Ucrania і в якій частині світу воно знаходиться. Втім, на моє велике здивування перуанець багатозначно протягнув:

— А-а-а, — а потім, значуще прицмокнувши, доказав: — Я знаю, Україна, Україна…

Я стрепенувся. Це було доволі несподівано. Якийсь задрипаний незнайомець, звичайнісінький менеджер з продажу екскурсій та туристичних поїздок, раптом став першим чоловіком у Перу, котрий без перепитування абсолютно правильно виговорив назву моєї країни.

Проте це був тільки початок.

— Звідки ти знаєш про Україну? — здивовано спитав я.

— Та в мене є друг з України, — пролепетав чоловічок байдужим голосом, наче говорив про погоду на завтра.

— Справді? — я відразу насторожився і подумав, що це, певно, якийсь «лохотрон».

— Так! — замахав головою перуанець. — Я маю українського друга. Він живе тут, у Трухільйо.

Спочатку я аж щелепу роззявив, але потім хитро всміхнувся і захитав головою з боку в бік. Не повірив. Українець у Трухільйо — такого не може бути! Це наче знайти життя на Марсі. Цього просто не може бути, і все! Я зметикнув, що наполегливий туристичний агент розігрує мене, аби врешті-решт таки впарити свої тури з подвійною накруткою.

Проте я помилявся.

— У Трухільйо? — недовірливо перепитую.

— Ага, у Трухільйо, — підтвердив еквадорець.

— Я тобі не вірю! — випалив я. — Це безглуздя! Нісенітниця! Це просто неможливо.

А потім трапилося щось таке, чого я зовсім не очікував. Перуанець набундючився і проказав, тицяючи пальцем собі за спину:

— Та он же він, сидить на лавочці.

Ось тут я затнувся і глипнув у той бік, куди вказав туристичний агент. На лавці за кілька метрів від нас сиділи два сивочолих дідуся. Не могло бути й сумніву, що торговець показував саме на них.

— Один із них українець? — тихо спитав я.

— Хай западеться піді мною земля, якщо це не так! — палко мовив перуанець. — Той, що ліворуч, приїхав з твоєї Батьківщини, друже.

Я шмигнув носом, піднявся з лави і, все ще маючи на мислі, що мене розігрують, попрямував до старих. Зацікавившись тим, що буде далі, Ян також підвівся і потюпав слідом.

За кілька секунд я спинився перед лавкою і мовчки переминався з ноги на ногу. Старигані зацікавлено звели очі на мене. «Цього просто не може бути», — подумки повторив я і… заговорив до світлоголового дідка з синіми-синіми очима іспанською (я до останнього не міг повірити, що переді мною сидить співвітчизник):

— Я хотів спитати… чи ви бува… ну, я сам, знаєте… — говорив я погано, раз-по-раз затинаючись і перескакуючи на англійську, через хвилювання не міг підібрати належних слів, через що, схоже, старий зовсім не розумів мене.

У цю мить вирішив втрутитися Ян. Чех виявився трохи меткішим від мене і звернувся до дідка російською:

— Гаваріть па-руські?

— Російською? Ні, - відказав посивілий дідуньо відмінною українською з відчутним західним акцентом та ледь помітним нальотом іспанської. — А от українською із задоволенням поговорив би, синку.

Я сторопів так, що у мене аж вуха розклало. Плаза де Армас, Трухільйо, Перу. Задрипане колоніальне містечко посеред перуанської пустелі, в якому про Україну можуть знати лише вчителі географії. І от посеред площі зустрічається старезний дідуньо, який вільно володіє моєю рідною мовою!

— Доброго дня! — викрикнув я на всю плазу. — Я з України! А оце Ян, він із Чехії!

Ми тепло привіталися, міцно потиснувши один одному руки, після чого всілися за одну лавку і почали розказувати один одному свої історії.

Дідуся звали Григорій Самолюк. Нині він називався Ґреґор — на іспанський взірець.