Чорна Брама - Віктор Семенович Михайлов

— Ліво на борт! — наказав Поливанов.

— Єсть ліво на борт!

Завалюючись, корабель почав змінювати курс.

— На румбі шістдесят градусів! — доповів вахтовий. — Корабель і далі котиться вліво!

— Стримувати!

— Єсть стримувати!

— На румбі сорок п'ять! — доповів вахтовий.

— Так держати! — наказав командир, підняв кришку переговорника і, відчувши, що звідти несе гаром, крикнув: — Що там у вас, механіку?

Крізь гуркіт двигунів до нього ледве долинули слова:

— Нічого особливого, дизельне пальне потрапило до фрикційної муфти приводу…

— Скільки можете держати такий хід?

— Не більше десяти хвилин. Температура масла різко підвищується, — почув Поливанов.

За той час, поки корабель зробив розворот і ліг на новий курс, «Беноні» вирвався вперед. Відстань між ним і «Завірюхою» швидко збільшувалась.

У цей час свинцева завіса над ними ніби розчахнулася навпіл і, хоча грізний вал нового заряду був зовсім недалеко, по-весняному яскраво засяяло сонце.

— Підняти сигнал «спокій» і дати дві зелені! — наказав Поливанов.

Майже одночасно на фалі було піднято сигнал «застопорити машину», і дві зелені ракети, лишаючи за собою димний слід, зметнулися над морем. «Беноні» надав ходу.

— Розрахункові бойового поста автомати зарядити! Про готовність доповісти! — голос командира був спокійний, але Дев'ятов помітив приховане хвилювання.

— Автомат готовий відкрити вогонь! — доповів командир бойового поста.

— Зробити серію попереджувальних пострілів!

— Єсть попереджувальну серію…

— Товаришу капітан третього рангу! — перебив командира гармати лейтенант Голіков. — Ціль номер три по курсу другого номера. Дистанція двадцять кабельтових!

— Дріб!!! Гармату на нуль!!! — крикнув Поливанов і, схопивши бінокль, запитав: — Пізнаєте?

Дев'ятов подивився в бінокль:

— Наш давній знайомий — «Вайгач!»

Капітана сейнера «Вайгач» знають усі від мису Нордкап до Святого Носа. Старі згадують про нього не без заздрощів: «Вергун з фартом[16] з одного кухля брагу сьорбав!» Молоді тепер у фарт не вірять. «Удача з невдачею — рідні сестри! — кажуть. — А „Вайгач“ без улову в порту не швартується. Виходить, Михайло Григорович майстер своєї справи!»

А й справді майстер! Ловили раніше оселедця по Мурманському мілководдю, а цього разу пішов Вергун до банки Північної. Три доби промишляли — тари не вистачило. Розвернулися — і в порт. Погода свіжа, снігові заряди щораз дошкульніші, а команда пісень співає. Улов узяли добрячий! Оселедець крупний, понад двадцять п'ять сантиметрів!

Розвісили сушити дрифтерний порядок. Останню сітку ролем підтягли, перекинули через стрілу, навіть риби з неї не витрусили — нікуди.

Прохор Степанович вдоволено походжає по палубі; черевце випнув, рукавиці скинув, руки потирає і кожному хвалиться:

— Що то значить сітку ялівцем обкурити! От так я! От так Щелкунов!

Тимко виліз з машинного відділення, дивиться на помічника і посміюється свистіти йому Щелкунов заборонив: погана прикмета.

У рубці тихо. З циркулем у руці Вергун схилився над штурманським столиком. Перед ним — відкрита лоція, карта району, а в думках він далеко…

«Додому йдемо. В трюмі повно риби, — думає він. — Либонь, у порту вже кожен про це знає — радист роздзвонив по ефіру. Чого доброго, директор MPC зустріне сейнер з оркестром. До Щелкунова на пірс його „барильце“ прикотиться. Валя-реготуха прибіжить до Пліцина, навіть до Тимка продавщиця з Рибкоопу внадилась, прийде. Всіх зустрічатимуть рідні та близькі, тільки… тільки до мене ніхто не прийде. Звичайно, — Вергун глянув на своє відображення в ехолоті, — ні обличчям, ні зростом ти, Михайле, не вдався. Ще й досі ходить Глаша до старої домівки. Думав, що минуло, того вже нині немає, давно було та за водою пішло… А насправді виходить — міцно в'їлося воно в душу. Звичайно, ревнувати до минулого — торішнє листя ворушити».

Та як не намагався Вергун забути минуле, воно настирливо нагадувало про себе. Було це взимку, місяців три тому. Експедиційне судно науково-дослідного інституту повідомило про скупчення тріски на банці Копитова. Не встиг «Вайгач» вийти з бухти — радіограма: «Можливий шторм десять балів». Повернувся «Вайгач» у порт. Іде Вергун містками додому, бачить — спускається по східцях Глаша. Прибралася, ніби на Першотравень. Усміхається, як йому ніколи не всміхалася. Іде, на море дивиться — моря не бачить. Щось Вергуна ударило в серце, зупинився, переждав, поки Глафіра на місток спуститься, і пішов слідом за нею. Вона йде як завжди: голова гордо відкинута, ні на кого не дивиться. Піднялася сходами в селище, пройшла вулицею аж до паді, де стоїть кондаковська домівка, відімкнула замок, увійшла. Довго чекав він Глафіру. Чув, співала вона якоїсь сумної, протяжної, слів не розібрав. Потім вийшла, постілочку витрусила, біля порога поклала, дім замкнула, ключ під постілку засунула і пройшла мимо. Вергун зазирнув у вікно: чисто, прибрано, над ліжком висить собі кондаковська берданка, на столі скатертина… І соромно, що підглядав, а перебороти себе не міг.

«До всіх прийдуть дружини, а до мене… — думав він. — Та і яка вона мені дружина? Кондакова? Скільки раз кликав у селищну Раду — ходімо, Глашо, розпишемось. „Ні, — каже, — я по мертвому живий пам'ятник, а з тобою мені хороше, спокійно. Так і будемо жити“. Так і живемо», — зітхнув Вергун.

Судно крениться, вітер дужчає, хвиля крутішає, а Щелкунов усе бадьориться. Ноги в нього тонкі, хисткі, його то об надбудову, то об лебідку, то ще об щось швиргоне, а він нічого не помічає. Слинить хімічний олівець, на клапті газети виводить цифри, підраховує. Підбив Щелкунов підсумок і ще дужче запишався, поліз у ходову рубку:

— Чуєш, Михайле Григоровичу, в мене так виходить: тонн двісті, якщо не більше! Перевести на грошики, то не менше як півмільйона потягне! Оце фарт так фарт!

Тяжко завантажене судно сиділо вище ватерлінії, качка хоча й була кільова, але судно дуже хитало. В Щелкунова ноги