Чорна Брама - Віктор Семенович Михайлов

Помітивши потеплілий погляд Ясачного (боцман любив дітлахів), Футоров, ніби підкреслюючи цим усю важливість майбутньої розмови, закрив фотокартки блокнотом.

Ясачний поглинув на годинник — часу залишалося в обріз, — обличчя його стало суворим і навіть урочистим. Поклавши на стіл партійний квиток, він промовив:

— Прошу зберегти до часу.

Футоров мовчки погортав документ і поклав його до вогнетривкої шухляди стола.

— Я мушу, мічмане, попередити вас, — сказав Футоров. — Оперативна група виконує відповідальне завдання. За операцію відповідає капітан Клебанов. Вас, Петре Михайловичу, обрали ще й тому, що для успішного здійснення операції потрібен моряк, який дуже добре знає узбережжя. Наш обов'язок — допомогти чекістам. Ясно?

— Ясно, товаришу капітан-лейтенант!

Підхопивши олівець, що покотився в зворотному напрямі, замполіт перейшов до головного:

— Кого намітили в оглядову групу?

— Старшину першої статті Хабарнова і матроса Нагорного.

— Нагорного? — здивувався замполіт.

— Товаришу капітан-лейтенант…

— З яких міркувань ви обрали комендора?

— Я міркував так: чим складніше завдання ставить перед людиною життя, тим міцнішим стає характер.

— Не бачу зв'язку, — зауважив Футоров і, спершись ліктями на стіл, переплів вузлуваті пальці сильних, по-робочому міцних рук.

— Хлопець зіткнеться з такими труднощами, що…

— Якщо я правильно зрозумів, ви хочете взяти з собою Нагорного, не відкриваючи йому суті завдання?

— Розумієте, товаришу капітан-лейтенант, хлопець він прямий, чесний, йому оцей театр…

— Цебто — як театр?! — розізлився Футоров і стиснув руки так, що аж пальці побіліли. — Перша-ліпша випадковість може погубити Нагорного і провалити всю операцію. Ви навіть не подумали про людину! Хлопчина вірить вам, прагне у всьому наслідувати вас… Ви помітили, як, замислившись, Нагорний зсуває шапку на лоба? Точнісінько так, як ви це робите. Для Нагорного ви той ідеальний взірець моряка і людини, з якої він ладен брати приклад скрізь і у всьому, і раптом… Ні, ви розумієте, що з усього цього може вийти?

— Признатися, я так міркував: не слід хлопцеві підкладати кранці. Чим більше стукатиметься бортами, тим міцнішим стане. Крім того, було в мене ще одне побоювання. В Нагорного — що на душі, те й на обличчі, який вітер — така хвиля. Повернеться з пошти, гляну на нього — знаю, від кого листа одержав: від друга, під матері чи від Світлани.

— Ви думаєте, що Нагорний викаже себе? — запитав Футоров.

— Боюсь…

— А я не боюсь. Приховувати думки, почуття і настрої від своїх товаришів? Навіщо? Хіба це соромно — кохати й бути коханим? А ви звернули увагу на те, як поводиться Нагорний, коли поблизу з'являється фельдшер? Бовтанка така, що сліпа кишка стає зрячою, команда лежма лежить, а Нагорному гірше за всіх. Фельдшер його запитує: «Як себе почуваєте?», а він: «Люблю, — каже, — свіжу погоду!» — та ще й посміхається…

— То як же? — після паузи запитав Ясачний.

— Беріть Хабарнова і Нагорного, але попереджаю: завдання опрацювати з ними до найдрібніших деталей! Передбачити все, щоб жодних випадковостей. Зрозуміло?

— Ясно!

— Командирові я доповім. У мене є деякі міркування, — промовив Футоров і розгорнув блокнот.

А в цей час «любитель свіжої погоди» уже скинув з себе весь старий, просякнутий вологою і морською сіллю одяг і, чекаючи баталера, умостився на койці. Заплющивши очі, Нагорний спробував уявити собі, що його чекає, але нічого не вийшло. Тоді він з головою накрився ковдрою — випробуваний спосіб зігрітися після холодного вітру протягом коротких годин між двома вахтами. Тепло вступило в ноги, огортало все тіло, хилило в сон.

— Де Нагорний? — запитав баталер, спускаючись у кубрик.

Матрос, що прасував комірець, хитнув головою в бік койки Нагорного.

— На, жених, одержуй! — поклавши на рундук обмундирування, промовив старшина-надстроковик, який виконував обов'язки баталера.

Нагорний сів, звісивши з койки босі ноги, і ображено запитав:

— Чому це «жених»?

— А я звідки знаю? — всміхнувся старшина і, вже піднімаючись трапом, сказав: — Зайдеш до баталерки розпишешся!

Нагорний вийняв з рундука вовняні, виплетені матір'ю шкарпетки. Це були ті самі шкарпетки, які вона прислала в посилці. Одягаючись, він міркував про причину маскараду. Нагорний був певен, що боцман добре ставиться до нього, однак тривожне почуття невідомості не залишало його.

Вийнявши з рундука фотокартку Світлани, він довго, ніби вперше, розглядав її. Дівчина була сфотографована в парку, вітер розкуйовдив її волосся, напнув блузку. Повні губи були злегка відкриті, неначе дівчина розмовляла з коханим. На зворотному боці він прочитав, хоча й знав усе написане напам'ять:

«Андрійку!

Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знаю!

Свєта».

Почувши важкі кроки боцмана, що спускалися трапом, Нагорний заховав фотокартку до бічної кишені ватника — він просто не встиг би її покласти в рундук.

Ясачний прискіпливо оглянув комендора, звелів поставити ногу на банку, помацав черевики і сказав:

— Просторі. Теплі онучі є?

— Є, — відповів Нагорний.

— Намотайте. За десять хвилин щоб були в каюті капітан-лейтенанта Футорова. Зрозуміло?

— Ясно, товаришу мічман.

Боцман піднявся на верхню палубу.

Тим часом матрос випрасував комірця і взявся писати листа.

Нагорний пригадав Лобазнова, його лист і подумав: «Хома завжди був холодний, акуратний і розважливий, навіть у дружбі…»

Нагорний поспішив з висновками.

Саме в цей час, ризикуючи власним життям, проти шквального вітру і колючого снігу, що сік обличчя, знемагаючи, падаючи і підводячись знову, Лобазнов ішов вузенькою стежкою поміж скелями й морем, тягнучи на плечах Мишка Єльцова…

Повернувшись з начальником на заставу, Лобазнов навіть не встиг