У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Цупкий картонний чотирикутник з таємничими позначками, що давав право на вихід з боксу, одержане доручення, перспектива побачити Мадрід збудили давно пережите, але яскраве, незабутнє...
Уперше ноги Григорія ступатимуть по іспанській землі, вулицями Мадріда!
Як палко прагнув він сюди якісь дев'ять років тому, марив цією землею у сні і наяву!
Григорію Гончаренку пішов п'ятнадцятий рік, коли Франко вчинив заколот проти революційного уряду Іспанії. Хлопець тільки скінчив семирічку і готувався вступити в технікум. Та хіба можна було спокійно сидіти за підручниками, конспектами, коли гинула його дитяча віра в справедливість, яка повинна, яка неодмінно повинна панувати на землі! Жаль кожного підлітка за тим, що без його участі вибороли цю прекрасну справедливість у рідній країні, знаходив тепер вихід у романтичному прагненні самому прилучитися до великої битви за кращу долю трудівників усього світу.
Так звана "будка" - маленький будиночок залізничного сторожа-обхідника, де жив старий Гончаренко з сином, - стояла за три кілометри від станції, на якій пасажирські поїзди зупинялися на одну-дві хвилини, щоб висадити нечисленних пасажирів і скинути пошту й газети...
І кожного дня, а то й двічі на день Гриша бігав на станцію, щоб зустріти поїзд і чим скорше одержати передплачуваний батьком "Комуніст". Хотілося якнайшвидше дізнатися про новини в Іспанії.
Іспанія! Тоді це слово не сходило з уст радянських людей, тоді карти цієї країни висіли в кожній квартирі, в кожній хаті. Перечитавши останні повідомлення про бої з фашистами, люди маленькими прапорцями позначали місця, де вирішувалася доля іспанських патріотів.
Була така карта і в будиночку колійного обхідника, звичайному будиночку, що загубився серед зелених українських просторів. Зміїлася на ній нитка червоної заполочі, і коли на якійсь ділянці шпильку з ниткою доводилося відсувати трохи назад, серце хлопчика болісно стискалося.
Біганина на станцію забирала багато часу, і Гриша гарячково почав складати власний детекторний радіоприймач. Іноді йому допомагав батько. Він погано розумівся на радіотехніці, більше заважав, ніж пособляв. Та обидва любили ці спільні години мудрування над приймачем - вони породжували і радість, що завжди супроводжує творення чогось нового, і почуття єдності та розуміння один одного.
Гриша ніколи не забуде виразу батькового обличчя, коли приймач, нарешті, був готовий. Що з того, що він зовні не зовсім зграбний, диктора часом ледь-ледь чути. Але чути! Тепер уже не на другий день з газет, а три-чо-тири рази протягом дня можна дізнаватись про найостанніші події в Іспанії.
Почувши якесь нове повідомлення, Гриша не в силі був усидіти за підручниками і біг на ділянку, де порався батько, оглядаючи колію, виполюючи траву чи підгортаючи пісок і гравій. Батько мовчазно працював, а син переказував щойно почуте і тут-таки коментував інформаційні зведення, сиплючи назвами незнайомих іспанських міст, річок, старовинних фортець
Уночі вони йому снилися. Він бачив себе бійцем революційної армії, що проривається крізь вогонь і дим, з ходу захоплюючи ворожі позиції, щоб піднести над ними червоний стяг. Його будило калатання власного серця, і хлопець довго лежав з широко розплющеними очима, прислухаючись до довгих і кличних гудків паровозів, що мчали повз будку. "Ту-ди! І-ди!" - гукали гудки. "Мер-щій! Мерщій!"-вистукували колеса вагонів.
Живучи далеко від станції, Гриша рідко бачився з своїми колишніми товаришами по школі, і всі враження накопичувалися в його душі, шукаючи виходу в дії. Одного вечора він сказав батькові:
- Тату, я поїду до Іспанії!
Павло Гончаренко скинув на сина серйозні очі.
- А що ти можеш?
- Битися з фашистами. Батько навіть не посміхнувся.
- Ну, одного, двох, хай десятьох покладеш, а далі? Фашисти он в усьому світі починають шкірити зуби. Щоб їх повибивати всіх до одного, треба багато вміти і знати.
Того вечора старий солдат Павло Гончаренко довго розмовляв з сином. Не умовляв, не гримав. Просто розповідав. І Гриша з подивом побачив: його неговіркий, з куцою освітою батько далеко краще за нього розуміє грізну небезпеку, що нависла над світом.
- До цього запеклого бою треба готуватися, Гришо, таким-от молодим, як ти. Сам же читаєш, що фашисти технікою тиснуть - танками, літаками... А далі техніка в усіх арміях світу ген-ген сягне! Вправлятися з нею - не на коня верхи скочити, тут спритності самої мало, хоробрості- теж. Розумом все треба осягнути...
З цього вечора Гриша подорослішав. Інтерес до подій в Іспанії не відволікав його більше від навчання, навпаки, підганяв: скорше! краще!
1939 року Григорій Гончаренко вже був курсантом спеціальної школи. Тепер вісімнадцятирічний юнак багато чого навчився, багато чим зміг би допомогти іспанським трударям в їх збройній боротьбі проти фашизму. Але Франко на цей час став повновладним диктатором Іспанії. Та й Григорій дивився тепер на світ більш тверезими очима: він знав, що сам готується до боротьби не менш важливої і безжальної, в якій переможе краще навчений, глибше свідомий і тільки той, хто інтереси свого народу, інтереси людяності і добра ставить над усе.
І от він, через багато років, усе-таки опинився на іспанській землі.
Може, ось тут, навіть біля цього колишнього монастиря, кілька років тому точилися запеклі бої? Може, ця сонцем спалена земля рясно зрошувалась кров'ю кращих синів Іспанії, та й не тільки Іспанії, а всіх тих, хто поспішав сюди, щоб власними тілами перегородити шлях фашизму.
Де ви тепер, колишні безстрашні бійці революційної іспанської армії, де ви, бійці прославлених інтернаціональних бригад? Скільки полягло вас тут, біля цього в боях зруйнованого монастиря, що став після відбудови ще чорнішим кублом, ніж був досі! Скільки поневіряється вас у тюрмах Каталонії, Андалузії, в катівнях Мадріда, Барселони!
А той, хто юнаком мріяв захистити цю землю від ворога, тепер ступатиме по ній не як борець за волю Іспанії, а як людина, змушена ховатися за машкарою мало не друга ненависного режиму Франко.
Бридке почуття! Ніби обличчя і справді торкається
