Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

– Та хто стріляв? Хто втік? Поясни ти, заради бога, хто він такий!

– При… привид утік.

– Який привид? Чи не самого диявола ти побачив?

– Точно, маса Джордже, точно! Я бачив диявола. Це був Жовтий Джек!

– Жовтий Джек?!

– Жовтий Джек? – машинально повторив я, звичайно аж ніяк не вірячи заяві мого супутника. – Ти кажеш, що бачив Жовтого Джека?

– Так, маса Джордже, – відповів мій зброєносець, потроху оговтуючись від страху. – Ось так чітко, як сонце на небі, я бачив його самого або його привид.

– Яка нісенітниця! Привидів не буває. Тінь дерев заслала твої очі. Це все тобі просто приверзлося.

– Боже ж мій, маса Джордже! – заперечно мотав головою негр. – Присягаюся, що я бачив його, це мені не привиділось. Я бачив – це був Жовтий Джек або його дух.

– Та це неможливо!

– Ну і нехай неможливо, та все одно це правда. Присягаюсь Євангелієм! Жовтий Джек стріляв у вас із-за цього евкаліпта. Потім і я пальнув у нього. Ви ж чули два постріли?

– Так, я чув два постріли, але, можливо, мені це здалося.

– Ні, вам не здалося. Уф! Проклятий мерзотник! Це він, звичайно, стріляв!.. Погляньте-но сюди!

Ми підійшли до басейну і зупинилися біля магнолії, у затінку якої я спав. Джек нагнувся і показав мені на стовбурі місце, де кора була явно здерта кулею. Куля пройшла крізь дерево. Рана була зелена і свіжа, і з неї ще поволі стікав сік. Тепер уже не було сумнівів, що хтось стріляв у мене і промахнувся лише на якийсь дюйм. Куля просвистіла якраз над моєю головою, коли я відпочивав, поклавши замість подушки свій дорожній мішок. Вона пролетіла просто біля самого вуха – я згадав, що майже одночасно з першим пострілом почув свист кулі.

– Тепер ви вірите мені, маса Джордже? – запитав негр, вельми задоволений власною кмітливістю. – Тепер переконалися, що це вам не наснилось?

– Так, тепер я розумію, що в мене хтось стріляв.

– Жовтий Джек, маса Джордже, Жовтий Джек! Богом присягаюся! – схвильовано вигукнув мій супутник. – Я бачив жовтого негідника так само ясно, як бачу ось це дерево.

– Ну, хай там хто стріляв, червоношкірий або жовтошкірий, що скоріше ми звідси вшиємося, то ліпше. Давай-но мені рушницю. Я постережу, поки ти осідлаєш коней.

Поки негр сідлав коней і укладав наші речі, я швидко зарядив рушницю і сховався за стовбуром дерева, пильно вдивляючись у той бік, звідки могли стріляти. Годі й казати, що чекав я з хвилюванням і страхом. Замах на моє життя свідчив про те, що проти мене веде боротьбу смертельний ворог, хоч би хто він був. Припущення негра, що стріляв Жовтий Джек, здавалося мені просто безглуздим, і я про себе посміявся над ним. Адже на власні очі бачив, як мулат загинув жахливою смертю. Щоб повірити в появу його привида або його самого, мені потрібні були значно вагоміші докази, ніж Джекові слова. Коли негр побачив невідомого ворога в цій похмурій лісовій гущавині, ледь освітленій сонцем, його буйна фантазія намалювала Жовтого Джека зі зброєю в руках. Але постріл насправді був – то не фантазія! І чому саме в цю хвилину я бачив уві сні мулата? І чому такий сон? Мені примарилося те саме, що здалося негру. Мороз пробіг по моїй шкірі і кров захолола в жилах, коли я подумав про цей дивний збіг. У ньому таїлося щось жахливе і таке диявольськи ймовірне, що я почав схилятися до думки, ніби негрові і справді це не привиділось. Що більше я роздумував про все це, то більше готовий був повірити в те, що спершу здалося мені геть неправдоподібним.

Чому, наприклад, індіанцеві ні сіло ні впало здумалося б обрати мене своєю мішенню? Правда, між індіанцями і білими були не вельми приязні стосунки, але війна ще не почалася. До цього справа поки не дійшла. Рада старійшин ще не збиралася, її призначено на наступний день. Поки не обнародують її рішення, навряд чи якась сторона розпочне ворожі дії. Це могло б серйозно вплинути на майбутні рішення ради. Індіанці були так само зацікавлені у збереженні миру, як і їх супротивники, і навіть значно більше. Вони розуміли, що вияв ворожості недоречний і несвоєчасний та аж ніяк не піде їм на користь. Навпаки, це могло б стати довгоочікуваним приводом для партії прихильників переселення. Чи міг індіанець за таких умов зазіхати на моє життя?

А якщо цілився не індіанець, то хто ж тоді намагався вбити мене і чому? Я не пригадував жодного випадку, коли б кого-небудь скривдив так, що це могло викликати до мене смертельну ненависть. Раптом я згадав п’яних погоничів биків. Яке було їм діло до угод чи рішень наради? Кінь, сідло, рушниця, будь-яка дрібничка могли мати для них більше значення, ніж доля цілого племені. Мабуть, обидва вони були справжніми бандитами. Грабіжники трапляються і серед індіанців, так само як серед білих.

Та це не погоничі. Вони не бачили нас, коли ми проїжджали повз, а якщо навіть і бачили, то навряд чи могли так швидко сюди дістатися. Ми скакали на конях, а вони йшли пішки і точно не могли нас наздогнати.

Що ж до Спенса і Вільямса, які їхали верхи і, судячи з розповідей Джека, були негідниками, то вони теж нас не бачили. Крім того, вони не могли покинути стадо.

О! Нарешті мені здалося, що я маю пояснення. Напевно, в мене вистрілив якийсь раб-утікач, що присягнувся вічно мстити білим і вилив свою ненависть на першого-ліпшого, хто трапився на його шляху. Можливо, це був мулат, трохи схожий на Жовтого Джека (всі люди з жовтим кольором шкіри, як і негри, дуже подібні між собою). Імовірно, це і ввело в оману мого супутника. Таке пояснення поки мене вдовольняло.

Джек уже все зібрав у дорогу. Ми вирішили більше не сушити мізки над цією таємницею, скочили на коней і поскакали. Якийсь час ми мчали щодуху. Дорога стелилася рідколіссям, де все було добре видно попереду і позаду нас, але ні білий, ні чорний, ні червоний, ні жовтий ворог не з’являвся ні перед нами, ні з тилу. Ми не зустріли жодної живої душі, поки не дісталися до форту Кінг. У форт ми в’їхали саме в ту хвилину, коли сонце сховалося за темними верхівками лісу на обрії.

При слові «форт» у нашій уяві постає масивна будівля з виступами і амбразурами, бастіонами і зубчатими стінами, валами, казематами