Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

зробили білі. Кажуть, що Рінгольд знав краще за всіх, хто тут постарався. Звинувачували ще Неда Спенса і Білла Вільямса. І тоді мем Пауел пішла до адвоката Грабса, який живе трохи нижче по річці. А маса Грабс – великий друг маси Рінгольда. От удвох вони і змовилися обдурити індіанську жінку.

– Яким чином?

– Не знаю, чи правда це, маса Джордже. Я чув це тільки від негрів. Білі говорять геть інше. А я чув це від негра Помпа, дроворуба маси Рінгольда. Ви знаєте його, маса Джордже? Він говорив, що вони вдвох вирішили ошукати бідну індіанку.

– Як, Джеку? – нетерпляче перепитав я.

– Бачте, маса Джордже, адвокат хотів, щоб вона підписала якийсь папір. Здається, «довіреність» чи як вона там у них називається. Мені розповідали, що вони змусили її підписати цей папір. Вона не вміє читати і підписала. А це була не довіреність а, як законники кажуть, «розписка». Ось і вийшло, що мем Пауел продала всіх своїх негрів і всю плантацію масі Грабсу.

– Який мерзотник!

– Маса Грабс потім божився на суді, що все заплатив готівковими доларами, а мем Пауел божилась в іншому. Та нічого не вийшло. Суд вирішив на користь маси Грабса, тому що маса Рінгольд був його свідком. Люди кажуть, що маса Рінгольд тепер сам володіє цим папером. Він усе й підлаштував.

– Нікчемний мерзотник! О, негідник! Та скажи мені, Джеку, що ж було далі з пані Пауел?

– Сама мем Пауел, і цей прекрасний молодий чоловік, якого ви знаєте, і молода індіанська дівчина, яка була такою красунею, – всі вони виїхали в невідомому напрямку.

У цю мить крізь просвіт у лісовій гущавині я побачив старий будинок. Як і раніше чудовий, він стояв серед апельсинових і оливкових дерев, але зламана решітка, густа трава, що виросла біля стін, і дах із виламаними черепицями – усе говорило про те, що це вже пустка.

Туга охопила моє серце, і я відвернувся.

Розділ XXI
Раби-індіанці

Я й на мить не сумнівався у правдивості слів Чорного Джека. Негри завжди казали правду. Та й Рінгольди і адвокат Грабс на все були здатні. Останній був наполовину плантатор, наполовину офіційний юрист із доволі сумнівною репутацією.

Ще Джек розповів мені, що Спенс і Вільямс кудись зникли під час судового слідства. Коли воно закінчилося, вони знову з’явилися, але вже не було тих, хто міг би притягнути їх до відповідальності.

Що ж до викрадених рабів, то більше їх ніколи не бачили у цій частині країни. Мабуть, їх відправили на ринок рабів у Мобіл або Новий Орлеан і там продали за досить високу ціну, щоб винагородити Грабса за його послуги, а заразом Вільямса і Спенса. У цьому й полягав сенс продажу рабів. Рінгольд тільки й чекав, коли індіанців виженуть із Флориди, щоб заволодіти землею.

Такі угоди між двома білими вважалася б великим шахрайством, злочином. Та в цьому випадку всі вдали, що це наклеп. Попри те, що знайшлися свідки, цю історію розцінили лише як «хитромудру витівку».

Я не мав підстав не вірити Джеку. Саме так і чинили білі авантюристи на кордонах із нещасними тубільцями. Але так чинили не лише авантюристи. Урядові агенти, представники флоридських законодавчих органів, генерали, багаті плантатори, на кшталт Рінгольда, – всі брали участь у подібних спекуляціях.

Я міг би назвати їхні імена. Я пишу правду і не боюся спростувань. Мою розповідь неважко підтвердити фактами. Цей випадок був одним із двадцяти подібних, про які я сам чув. Акти про продаж землі, складені агентом у справах індіанців полковником Гедом Гемфрі, майором Фегеном, найвідомішим викрадачем негрів Декстером, Флойдом, Дугласом, Робінсоном і Мільберном, – усе це історичні факти, і всі вони свідчать про насильство над нещасними семінолами. Можна було б списати книжку витівками таких ошуканців, як Грабс і Рінгольд. У конфлікті між білими й індіанцями не було потреби вдаватися до адвоката; можна було заздалегідь передбачити, яка сторона залишиться при своїх інтересах. Немає жодного сумніву в тому, що жертвами завжди виявлялися тільки індіанці.

Чи варто додавати, що вони прагнули помсти? Інакше й бути не могло! Наведу один примітний факт із життя Флориди того часу.

Відомо, що вкрадені у індіанців раби завжди за першої ж нагоди поверталися до своїх господарів. Аби завадити цьому, усяким декстерам і дугласам доводилося відправляти крадений «товар» на дальні береги Міссісіпі – в Натчез або Новий Орлеан. Цей ганебний факт зі сфери соціальних відносин можна пояснити лише тим, що раби семіноли, по суті, не були справжніми рабами. Індіанці ставилися до них із м’якістю, якої не знають раби у білих. Раби обробляли землю, і їхнього господаря це цілком влаштовувало, якщо вони забезпечували його достатньою кількістю хліба, овочів і фруктів, щоб можна було прогодуватися. Раби жили окремо, далеко від будинків своїх панів. Вони працювали всього кілька годин на день, і навряд чи ці години можна було вважати примусовими. Весь надлишок продуктів належав їм. У більшості випадків вони багатіли і ставали набагато заможнішими за своїх власників, менш вправних у господарюванні. Купити собі волю було неважко, і більшість рабів фактично були вільними людьми. Утім, від таких пут навряд чи варто було бігти. Якщо це можна назвати рабством, то це була найм’якша його форма з усіх відомих на землі. Вона разюче відрізнялася від того грубого і жорсткого примусу, в якому сини Сима і Яфета тримають нащадків Хама.

То яким чином придбали семіноли цих чорних рабів? Можливо, це були втікачі зі штатів Джорджія, Північна і Південна Кароліна, Алабама і з плантацій Флориди? Безперечно, були й такі, але небагато. Мало хто з них офіційно перебував у статусі втікача. Більшість рабів-утікачів, потрапивши до індіанців, ставали вільними. Був час, коли за жорстокими умовами угоди у форту Моултрі рабів-утікачів слід було повертати їхнім власникам. Але, до честі семінолів, варто сказати, що вони прагнули ухилитися від виконання цього ганебного пункту. Та й не завжди була можливість видати втікача-негра. У деяких місцях на індіанській території негри створили під керівництвом власних вождів вільні і досить сильні для самозахисту колонії. Звісно, там утікачів радо приймали і надавали їм прихисток. Такі були колонії Гаррі в болотах Піс-Крік, Абрам у Мікосукі, Чарльз і Король Мулатів.

Отже, раби семінолів не були втікачами неграми з плантацій, хоча білі завжди намагалися довести, що це саме так. Справжніх рабів-утікачів було зовсім небагато. Більшість рабів семінолів були «справжньою власністю» індіанців, якщо тільки раба взагалі можна назвати власністю. У всякому разі,