Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон
Останні дев’ять миль ми пройшли менш ніж за дві години, проминули занедбане індійське село та висадилися біля останньої межі лісів о пів на восьму вечора.
Уночі розгулялася негода, квапитися не було потреби, втома далася взнаки, і ми проспали до десятої. Біллі підійшов до мого намету й сказав:
— Містере Сетон, з’явилися карибу!
Я рвонувся до дверей і на тлі неба побачив на скелі чотирьох оленів. Ми разом побігли до найближчого пагорба. Назустріч нам ішов Пребл — він уже побував там і бачив їх. З високої місцини ми нарахували двадцять оленів — ціле стадо.
Незабаром з’явилися й інші стада. Карибу паслися в кожній долині, вони повільно просувалися на південь або стояли, насолоджуючись прохолодним вітерцем, який позбавляв їх від мучителів-кровососів.
У полі зору було близько тисячі оленів — перші побачені мною карибу, моя винагорода за три тисячі миль шляху. Уїзо дуже розхвилювався — ці олені були провісниками, гінцями величезних стад.
— Зараз багато карибу, — сказав він і посміхнувся щасливою дитячою посмішкою.
Я йшов у одному напрямку з самим фотоапаратом. Усього за п’ятдесят футів від мене пройшло не менше двадцяти оленів. Біллі разом із Уїзо подався на полювання, але карибу обходили їх стороною, і мисливці промахнулися разів із вісім, перш ніж вклали більш вдалим пострілом молодого самця.
Увесь день я насолоджувався, спостерігаючи за оленями. Кілька тварин завжди залишалися в полі зору. Наступного дня ми з Уїзо піднялися на гребінь гори на схід від табору. У нього була при собі рушниця, в мене — фотоапарат. Уїзо погано уявляв собі, для чого потрібен фотоапарат. Якось раз він сказав Біллі віч-на-віч:
— Якщо йдеш на карибу, краще брати рушницю.
Уїзо дивувався, чому я його постійно стримую. Якби його воля, він пуляв би безперестанку.
— Хіба ми прийшли сюди не полювати на карибу? — дивувався старий, але виконував мої вимоги.
Ми розташувалися на гребені гори, яка продувалася всіма вітрами та разом із червоношкірим сином ялинових лісів спостерігали за дикими тваринами північних прерій.
Карибу — природжений кочівник, він завжди в дорозі, завжди швидко йде проти вітру. Дме західний вітер — карибу йде на захід, змінюється вітер — стада карибу повертають йому назустріч. Зараз віяв північний вітер, і всі олені йшли на північ: не брели, не стрибали — олень рідко стрибає, та й то не більше двох хвилин; вони йшли швидким кроком, не зменшуючи швидкості по десять миль за годину, а із зупинками — шість миль. Карибу завжди в русі. Якщо ви бачите оленя, що застиг на місці, знайте, що це не карибу, а валун.
Ми зайняли свій спостережливий пост на горі о третій пополудні. За кілька хвилин з півдня з’явилася самка, зачула нас і негайно ретирувалася. Слідом за нею з’явилася інша, потім один молодий олень, ще один старший, потім з півдня прийшло величезне стадо, голів п’ятсот.
Олені переміщалися дуже швидко й мали пройти повз нас у південно-східному напрямку. Але, не доходячи пів-милі, зачули людину й сахнулися вбік, начебто ми були зовсім поруч. Карибу в паніці розсипалися, метнулися на південь, але незабаром знову зібралися в стадо й рушили в колишньому напрямку. Тут їм у ніздрі знову вдарив людський запах, і вони знову розбіглися. Паніка тривала досить довго, але нарешті вони зібралися докупи, здолали страх перед жахливим запахом і пройшли ніби крізь нього. Завдяки цьому я отримав можливість зробити знімки з п’ятисот ярдів.
Звук цокання їхніх копит чути здаля — за півмилі, за триста ярдів я його не розрізняв, але виразно чув, коли вранці повз намет пройшло стадо за п’ятдесят ярдів.
Карибу часто пирхають і трішки порохкують. Ще я помітив: хоча стадо постійно рухається, один-двоє оленів час від часу лягають, але відразу підхоплюються та наздоганяють стадо, боячись відстати.
О четвертій тридцять із півночі примчало дво-тримісячне оленя, зупинилося за сорок кроків від нас і залягло в густій траві, немовби йому нікуди було квапитися. Я сфотографував оленя й підповз ближче, щоб зробити ще знімок, як раптом просто в мене над головою просвистіла куля. З щасливого сміху провідника я зрозумів, що він не втримався від спокуси «взяти» оленя.
За якийсь час у наш бік рушив молодий олень. Коли він, пофоркуючи, підійшов до нас кроків на шістнадцять, Уїзо знову не витримав, порушив мій наказ не стріляти й долучив оленя до музейної колекції. Я суворо вичитав Уїзо. Він стояв похмурий, насуплений, як бешкетник-хлопчисько, який не може зрозуміти, за що його лають. Він вислухав мене мовчки, але пізніше поскаржилися Біллі:
— Навіщо ми сюди прийшли?!
На світанку мені наснилося, начебто я знову в Нью-Йорку й під вікнами моєї спальні завиває зо двоє березневих котів. Виття посилювалось, я прокинувся й почув котячий концерт наяву. Голосне нявкання лунало десь зовсім близько, принаймні один кіт був поруч. Я піднявся, щоб побачити співака навіч, і виявив, що на озері, за декілька ярдів від намету, плаває полярна гагара.[17] Вона уважно розглядала наше житло й час від часу, висловлюючи подив, видавала крик, який нагадував котяче нявкання.
За кілька днів до нашого прибуття подув південний вітер, він і пригнав сюди оленів. Назавтра він змінився північним — і жодного карибу у цих краях не залишилося.
Удень я зійшов на пагорб, де Уїзо кинув напередодні оленячі нутрощі. Великий звір жовтавої барви поїдав останки карибу. Мені не вдалося розгледіти його як слід, оскільки він зник за каменем. Можливо, це був вовк, але я бачив його тільки мигцем, та ще й зі спини, тож не зміг розібрати, що це за звір.
Увечері ми вирушили з Преблом знову на те місце й побачили — звір там. Але щойно ми наблизилися на двісті ярдів, звір зник так само таємниче. Ми не могли зрозуміти, куди він подівся. Місцевість навколо пагорба була рівна, ми оглянули околиці й у бінокль, і неозброєним оком, але волоцюга немов крізь землю провалився. Ми припустили, що це був молодий тундровий вовк, жовто-білий і безхвостий.
Наступного дня Пребл із Біллі принесли таємничого гостя. Це була жителька лісів, велика рись. Вона дуже охляла й важила всього 22 фунти. Яким побитом вона опинилася за двадцять із чимось миль від суцільних лісів та за дві милі від останніх острівців
