Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон
Склав на березі піраміду з каменів, вказав своє ім’я та дату відвідування. Потім, сидячи на вершині гори, милувався прекрасною річкою — краєвид згори відкривався чудовий. На душі було радісно й світло — моя експедиція, поза всякими сумнівами, пройшла успішно. Всю програму цілком виконано. Я довів численність стад карибу, дослідив озеро Ейлмер, відкрив дві великі річки, досяг нарешті зони перебування вівцебиків і везу з собою коштовний експонат — череп бика-чемпіона.
Це була зоряна година всієї експедиції!
МОЯ НАЙДАЛЬША ПІВНІЧ
Табір «Вівцебик» подарував нам не тільки річку Ерл-Грей, вівцебика та песця, але й багато інших цікавих відкриттів. Пребл спіймав тут довгохвостого ховрашка та виявив, що його защічні мішки натоптані грибами, а потім підстрелив самця куріпки — зоб у того був просто забитий вербовим і березовим листям, хоча навколо було вдосталь ягід, які саме достигали. Останнього вечора, коли Біллі повертався в табір, за ним на відстані пострілу з рушниці йшов тундровий вовк, і, звичайно ж, траплялися олені.
— Усі на борт! — скомандував я вранці 19 серпня, і ми знову вирушили в дорогу. Досягли північної затоки озера, повернули на північний захід. Вранці я сфотографував зайця-біляка, третього за всю подорож. 20 серпня ми розбили табір у затоці Сендхіл, найпівнічнішій точці озера Ейлмер і нашого човнового шляху.
Цілий день у полі зору перебували невеликі стада карибу. З десяток оленів паслося на піщаному пагорбі за пів-милі від табору, кілька одинаків пройшли зовсім близько від табору. Один із них виконав щось на кшталт танцю святого Вітта — стрибав, скакав, трусив головою — схоже, бідоласі дошкуляли ґедзі. Коли ми снідали, молодий олень зацікавлено роздивлявся нас із відстані ста кроків.
Повертаючись із прогулянки, Пребл повідомив, що олені скрізь, але стада нечисленні. Вранці мене збудило цокання копит — за тридцять футів від мого намету пройшов карибу. Відразу по сніданку ми подалися шукати вівцебиків на схід від річки Грейт-Фіш. Місцевість тут горбкувата, з рідкими грядами гір і нескінченними заплавними луками в низовинах — чудові місця для випасання коней. Майже на кожній луці походжали двоє-троє оленів.
Удень за сім миль на північ від озера Ейлмер ми зробили привал на льодовиковій гряді на схід від річки Грейт-Фіш. Звідси відкривався чудесний краєвид — нескінченні неозорі простори, заради яких ми й здолали тривалий і далекий шлях. Ці простори немовби розстелялися перед нами величезною докладною картою, на якій виразно було відбито невідомою гігантською рукою природотворчі процеси.
Роботу льодовиків продовжила робота моря. Ціле століття все тут було скуте крицею арктичної криги, й айсберги, відірвані від загальної крижаної маси, дрейфували на південь, несучи незчисленну кількість валунів. Айсберги танули, валуни осідали на поверхні землі. У столітньому хаосі гори й низовини мінялися місцями. У період, коли настало потепління, розтопило північну крижану дамбу та визволило масу води, архейські гори стояли голі й сухі.
Яке ж це було безрадісне видовище — невисокі похмурі гори, складені гнейсами та гранітами, долини, наполовину завалені уламками скельних порід, і скрізь — хаотичне нагромадження валунів. Нічого живого, нічого здатного зростати, зеленіти — скрізь лише похмурі докази нескінченно могутніх сил руйнування. До обрію — купи граніту, місцями між них сотні великих озер, тисячі малих льодовикових озер, мільйони інших водойм — чистих, небесно-синіх і… безжиттєвих.
Але ось на сцені життя зароджується нова сила, вона атакує не просто гору, не одну скелю, не якийсь камінь, а величезну територію по всьому фронту. Це — нижча форма лишайників, сіра цятка, та й годі.[19] Лишайник розповзається, роз’їдає граніт, міцніючи. Пізніше лілово-бузкові плями відтіняють рожевуваті тони граніту. Далі виникає новий вид — блідий лишайник маслиново-зеленого забарвлення. На ньому згодом з’являються густо-коричневі оксамитові горбочки. Лишайник, що розгалужується, немов малесеньке дерево, білий лишайник, неначе шар крейди, нанесений на поверхню граніту, лишайник у вигляді маленьких зелених плям і густого порошку яскраво-червоного кольору… Кожен із них-більш високоорганізована форма життя й у свою чергу прокладає шлях ще довершенішим рослинам — мохам.
У схованих від сонячного світла й вітру місцях, де більше вологи, виростає мох, схожий на губку коралових рифів. Розповзаючись, він пристосовується до завойованої ним землі та з кожною перемогою і новим поштовхом росту здобуває особливий, вишуканий відтінок — зримий доказ внутрішньої досконалості.
Між цих широких килимів струмочками розплавленої латуні стікає вздовж тріщин у скельних породах бронзовий мох із зеленавою патиною. Корозійна активність живого покриву настільки ж різноманітна, як і його колірна гама.
Інші рослини століттями працюють над вдосконаленням своєї природи. Вони кришать граніт і створюють шар ґрунту навколо кожної гори.
Мороз теж робить свій внесок у спільну справу розколює гранітні брили. Сліди його діяльності — повсюдно. Це купи каміння, рештки валунів, які тріснули від холоду. Отже, лишайники, мохи й мороз працюють разом, спільно розмелюючи гранітні брили на пісок.
Значна частина роздробленого каменю зноситься дощами в озера й інші водойми. Згодом вода проточує собі вихід і просочується, йде під землю, залишаючи мул. Клімат зм’якшується, вітер з півдня приносить насіння трав і незабаром замулене дно колишнього озера заростає соковитими травами, перетворюючись на луку.
А рослини піднімаються вже схилами гір, і кожен крихітний клаптик землі захоплюється новим поселенцем доти, доки всі невисокі пагорби не заростають до самої верхівки, залежно від того, який там ґрунт. Де не можуть прижитися інші рослини, утримують свої позиції лишайники-першопрохідці. Тепер у тутешньому ландшафті рідко побачиш первинні кольори каменю. Навіть скелі на берегах озера Ейлмер розквітли живими фресками лишайників, які полум’яніють і переливаються пурпуром та вохрою, сріблом і золотом.
Що вражає в цих дітях Крайньої Півночі — то це величина квітки й плоду порівняно з самою рослиною. Ягоди журавлини й морошки важать більше, ніж стебло з листям!
Тут і на думку не спаде назвати трави бур’янами, як часом кажуть про буйне різнотрав’я на півдні. Тут удосталь ніжних польових квітів, вони ростуть близько до землі й квітки рослин одного виду утворюють цілі клумби.
Сенсацією Паризької виставки 1899 року стали ювелірні вироби фірми «Лалік». Отож, тут колірна гама «Лалік», оновлюючись, змінюється щотижня короткого літа, і жоден клаптик землі величезного краю на доброму мільйоні квадратних миль не обділений красою.
Маленькі завзяті садівники готові негайно заволодіти будь-якою найменшою тріщинкою в скелі та заповнюють її квітами,
