Карбід - Андрій Степанович Любка
Підсилювало підозри й те, що Дохторка не ходила до церкви. Жодної. А у Ведмедеві їх було вдосталь: дві православні (київська і московська), греко-католицька, римо-католицька, реформатська... Гаразд, не обов'язково відвідувати службу Божу щодня, але як можна оминати храм на Великдень чи Різдво, коли до запаху ладану додаються пахощі домашньої вудженої ковбаски й атмосфера спільного свята? Зрештою, де, як не в церкві, ця молодиця могла б знайти собі порядного й заможного хлопа? Та ж не в трупарні, куди чоловіки вже мертвими потрапляють. А, може, саме такі її й цікавлять? Інакше чого б вона такий фах собі обрала? Тому й живе відлюдницею на околиці, у будинку за високим парканом, ховає там свої таємниці, збочення і чаклування. Приблизно так міркували ведмедівці.
Ще й у владу пнеться, не може без неї. Уже вдруге обрана депутатом міської ради. Від провладної партії. Щоправда, за ці роки партія влади тричі змінювалася, зате не змінилася ця вертихвістка, завжди поблизу високих крісел. У лікарні всі її побоювалися, думали, що хоче вижити начальство й сама стати головним лікарем. Але ні, якраз цієї амбіції вона жодного разу не виказала. То пощо їй у такому разі депутатство? Кожен вчинок і кожне слово Уляни Дмитрівни Крук люди обсмоктували так і сяк, але там годі було дошукатися логіки чи стратегії. Це й бентежило ведмедівців. У погожі дні вона через усе місто ходила на роботу пішки, змушуючи добру половину населення божеволіти від збудження чи ревнощів, а в негоду їздила в морг на машині, після закінчення робочого дня так само поверталася додому. Майже ні з ким не спілкувалася, хіба в справах. А значить, більшість свого часу проводила з трупами, ось хто був її справжнім товариством. За це її саркастично й нарекли Дохторкою — мовляв, лікарка, а ще нікого не вилікувала.
Цим знання Тиса про патологоанатома міської лікарні вичерпувалися. Такою була загальновідома інформація. Тож стрімголов несучись в автомобілі до моргу, він — за власним уявленням, людина тверезого мислення — непокоївся не так через загадкову чортівню, як через те, що Геній Карпат вирішив відвезти Ичі саме в трупарню. А Мірча зосереджено вів машину, його вроджена мовчазність навіть у момент стресу не давала збоїв, тому він дивився перед себе, стиснувши губи. Попри те, що хто-хто, а він якраз мав що розповісти на тему Дияволиці.
Геній Карпат подумки називав її саме так. І вважав своєю колегою, адже в них справді був суміжний бізнес, який склеює роти і вчить стерегти таємниці. Потрапивши до Ведмедева як лікар-інтерн ще в голодні дев'яності, Уляна — подібно до решти місцевих — у вільну хвилину їздила в Угорщину, возила горілку й сигарети, привозила солодощі й екзотичні для совка фрукти. Цього вистачало, щоб якось утримувати себе. Але потім знайомі лікарі порадили їй зайнятися фармацією, возити потрібні угорцям ліки туди, а звідти привозити ті, яких бракувало в Україні. Дуже швидко вона, як і всі наділені лікарською печаткою люди, почала сама виписувати рецепти на препарати обмеженого обігу, продаж і контрабанда яких давали значно більший зиск. Тоді ж і трапилася історія, що змінила її життя.
Виписавши рецепт і отримавши упаковку потужних анестетиків, а інакше кажучи — наркотичних знеболювальних, вона повезла їх через кордон. Але тим разом щось не до кінця склалося, на митниці була не та зміна, не в тому настрої, тож її обшукали і все знайшли. З'ясувавши, що вона проста інтернка на стажуванні, без впливових батьків і взагалі без родичів у Ведмедеві, митники пояснили спокусливій дівчинці, наскільки довгий тюремний термін світить за скоєне нею, і повели її у віддалену комірку. Роздягнули. Вона спочатку пручалася, але потім розплакалася і дозволила робити з собою все, що заманеться. А заманулося того вечора аж чотирьом — у кілька підходів, по черзі й разом. У вузьких колах навіть кружляла пікантна подробиця, що під час групового зґвалтування розпашіла молода інтернка так розійшлася, аж сама почала ґвалтувати присутніх.
Мірча знав, що справжньою причиною відсутності в Дияволиці інтересу до чоловіків у місті було те, що жоден чоловік її не задовольняв. Тобто один чоловік її задовольнити не міг, вона потребувала як мінімум двох. А якщо до пари знаходився ще хтось, вона лише вдоволено й хтиво усміхалася. Того вечора митники наказали дівчині прийти ще раз, на їхню наступну зміну, через три дні — і може проносити через кордон що завгодно. Знову ж таки, з часом стало до кінця не зрозуміло: ходить вона на кордон заради перевезення контрабанди чи для зустрічі з голодними українськими митниками. Саме тоді солодка двічинка-інтернка, про яку ніхто раніше у Ведмедеві й не чув, перетворилася на жінку з обкладинки модного журналу: її скромний гардероб змінився настільки разюче, що на дівчину почали звертати увагу у місті. І то так завзято, що нетиповою для закарпатського лісу кралею зацікавилося й керівництво митниці. Після цього вона перестрибнула на вищий рівень, назавжди залишивши рядових митників пускати слину і навісніти від безсилля.
З новим рівнем зв'язків Дохторка вийшла й на новий рівень контрабанди. Це були все дорожчі і все забороненіші ліки, які тепер через кордон йшли просто конвеєром. Приблизно тоді ж у Ведмедеві з'явилися перші оголошення про те, що якісь люди купують волосся. Це було справжньою сенсацією, порятунком серед біди, адже волосся мав кожен. Сотні жительок міста кинулися у перукарні, де позрізали свої коси й продали їх на вагу. За волосся у роки бартеру, відсутності грошей і майже голоду платили живими грішми, готівкою. У ті часи багато людей думали про вирощування волосся як про прибутковий і стабільний бізнес, який може годувати їх ледь не все життя. Матусі водили своїх донечок і обрізали їм їхні кучері, дорослі дівчата стриглися під каре, продаючи свої зачіски, а потім мили голову саморобним шампунем з курячих яєць і кропиви, бо якась газета написала, що це пришвидшує ріст волосся. Долучилася до цієї справи
