Карбід - Андрій Степанович Любка
Здається, за ті роки Тис із Марічкою стали одним цілим — і зовсім не метафорично. Розуміли одне одного з півпогляду, з півслова. Їм було цікаво проводити час разом, після роботи учитель історії прожогом мчав додому, адже його там чекали дружина з донькою. Усе в їхній родині вирішувалося жартома, сварки не вибухали, оскільки й приводів не було. Ба більше: їхні тіла, мовби виліплені з пластиліну, за кілька років спільного життя набули взаємовідповідних форм. Коли в ліжку Марічка вигиналася на бочку, Тис лягав позаду й ідеально допасовувався до її вигину, між ними не було жодної шпарки. А коли дружина поверталася на живіт, чоловік обіймав її за плечі, закидав ногу так, щоб прикрити її сідниці, і знову ця форма була бездоганною, їм було так добре й зручно лежати одне на одному у будь-якій позі, наче вони й справді були створені одне для одного — Тис для Марічки і Марічка для Тиса. Але це не зовсім правда, бо вони самі себе створили, самі підігнали кожну деталь, вигин, сантиметр, кісточку і м'якуш.
Катруся, щастя їхнє, підростала й тішила батьків. Хоча змалку була плаксивою, а у дошкільному віці любила напакостити, з кожним класом школи ці її прикрі риси зникали, і з капосного дівчиська вона перетворювалась на дівчинку-янголя. Добре і дедалі краще вчилася, не замурзувалась у перші п'ять хвилин після перевдягання, припинила битися з хлопчиками й лазити по деревах. Уже з десяти років Катруся була такою маминою помічницею, що нею вся вулиця захоплювалася: могла і прибрати, і картоплі начистити, й посуд помити, допомагала мамі ліпити вареники, крутити голубці, мила вікна й чистила старий срібний посуд. Захоплювалася читанням, бувало, що батьки вночі мусили відбирати в неї лампу, щоб нарешті вклалася спати, але дівчинка після того брала ліхтарик і читала під ковдрою. Тож не дивно, що у старших класах вона твердо вирішила стати філологом. Спочатку їй кортіло податися до Львова, але старі називали його Далеким Сходом (що з географічного погляду було святою правдою) і не хотіли відпускати її аж у таку далечінь. Тому намовили доньку вступати в Ужгородський університет. Невдовзі Катруся блискуче склала вступні іспити і стала взірцевою студенткою факультету іноземної філології. Марічка й Тис були щасливими й гордими — доки не трапилося лихо, яке й розбило їхнє життя.
Як пізніше з'ясувало слідство, того вечора студентка першого курсу факультету іноземної філології Ужгородського національного університету Катерина Михайлівна Чвак, 1993 р.н., разом із друзями у своїй кімнаті № 138 гуртожитку №4, що знаходиться за адресою 88000, м. Ужгород, вул. Університетська, 12, святкувала власний день народження. На святкування було запрошено понад двадцять осіб, тож із кімнати довелося винести всі зайві меблі, які студенти тимчасово розставили в коридорі. У згаданій кімнаті залишилися тільки два столи й стільці, на яких і сиділи гості. Компанія святкувала всупереч внутрішнім правилам гуртожитку, в тому числі порушуючи режим тиші й розпиваючи алкогольні напої. Приблизно опівночі Чвак К.М. стало погано, після чого вона впала і померла, ймовірно, від удушення. Точну причину смерті з'ясовує судмедекспертиза.
Як пізніше розповіла згорьованим батькам подруга покійної, вечір був чудовим, а компанія — дружньою й веселою. Вони справді випивали, але небагато. Серед гостей, як і на всьому факультеті іноземної філології, переважали дівчата, тому йшлося радше про цокання й тости, ніж про справжню пиятику. Так, вони тимчасово винесли шафи, тумбочки й холодильник у коридор, щоб усі могли поміститися в кімнаті. З охороною гуртожитку — за пляшку й закуску — досягли домовленості, що святкуватимуть, але тихо, нікому не заважаючи. За давнім студентським звичаєм, тости, почавшись праворуч від іменинниці, три години йшли по колу, аж доки досягли Катерини з протилежного боку.
Тоді настала її черга виголошувати тост — за гостей, дякувати їм. Словом, як заведено. Але після того всього, після алкоголю і взагалі вперше на своєму самостійному, без батьків, дорослому святі, вона перехвилювалася. Хотіла справити враження, буцімто їй весело, залізла на стілець, але насправді її аж трясло, немов перед публічним виступом. Вона підняла келих, криво, через силу, усміхнулась — і полетіла на підлогу. Після чого нею почало бити, нестримно теліпати у якомусь нападі, її тіло скручувало, ламало, гості спочатку відсахнулися, дехто навіть із криками вибіг на коридор, дехто взагалі накивав п'ятами, але після першого шоку кілька людей підійшли й спробували її заспокоїти. Та не знали як.
Втримати Катю було неможливо, тіло її набуло нечуваної сили, очі вирячилися, а з рота йшла піна. Ніхто з присутніх першокурсників раніше не бачив падучої, епілептичного нападу, тож ніхто й не спробував у перші хвилини силою втримати на підлозі від різких конвульсій тіло та негайно засунути до рота — хай навіть виламуючи зуби — ложку або якийсь твердий предмет і притиснути язик, аби він не запав у горло й не перекрив дихальні шляхи. Натомість молодь намагалася заспокоїти її словами, обливала водою, нарешті хтось здогадався викликати швидку, але, на жаль, на превеликий жаль, вона, як завжди, занадто довго їхала, хоч лікарню й видно було з вікна гуртожитка. Коли прибули лікарі, іменинниця лежала на підлозі власної кімнати «без ознак життя».
На похороні плакали і старі, й молоді. З'їхалася вся родина, зійшовся весь Ведмедів, приїхали однокурсники й викладачі — ридали всі. Коли Катрусю, вдягнену, як і належить незаміжнім дівчатам, у білу весільну сукню, везли через усе місто в труні, то, здається, голосили й собаки, і коти, схлипували дерева, а повітря було гарячим від жалоби. А коли на цвинтарі перша лопата землі, яку гробар Ичі кинув у могилу, гримнула об віко труни, Марічка впала навколішки і
