Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Неандерталець басисто командував:

— Збирайте мотлох та зносьте на купу. Підсмажимо поросят.

Мишко позадкував. Чого доброго йому теж улаштують допит і підсмажать.

Лулі скрикнув і заплакав. Крізь сльози белькотів, а мовою жестів щось розказував сестрі.

Елісса підняла руки, прохаючи тиші:

— Зачекайте! Братик дещо пригадав.

— О, гарненькі дітки, догадливі, — затанцював Кувікало, що викотився наперед (одного погляду вистачило Мишкові, щоб його впізнати). — Кажи, панночко, а ми до ладу і швиденько все вчинимо.

— Потрібно йти до комори. Там спуск, що веде у підвал, — гидливо фиркнула Елісса.

Вона першою попрямувала до комори, стіни якої біліли у просвітку кущів. Кувікало підкотився до Лулі. Поросячим голосом проспівав:

— Дитинко, дай дядькові ручку, щоб носа не розквасив.

— Не торкайся братика, — погрозливо скрикнула Елісса.

Кувікало склав рот буквою «О» і відійшов. Мишка вкотре здивувала Еліссина сміливість. Заплаканий Лулі покірно дріботів поряд зі своєю турботливо-сміливою сестричкою.

Фінікійці взялися за руки і, не озираючись, побігли. Мишко розштовхував скіфів, щоб дітей наздогнати. Ненароком зачепив ліктем Гундзю. Він бачив, що близнята забігли в комору і піддав швидкості. Але Гундзя біля самих дверей садонув ребром руки йому в спину. Мишко не залишився в боргу — свиснув підступникові у п’яту вище кісточки. Гундзя охнув. Хотів садонути в спину хлопчаку ще раз. Але тут гримнув сердитий голос Скіла:

— Чому в проході затор?

Мишко заскочив у комору.

Близнята спускалися рипучими дощатими сходами. Елісса гидливо стуляла пальчиками крила гостренького носика. До Мишка теж дійшов неприємний запах тліну. Хлопчик хапнув ротом повітря і затиснув долонею ніс. Запах стояв такий бридкий, що хлопчик хотів утекти. Усе ж зборов огиду.

Неприємний запах стишив запал Гундзі, що гаряче дихав Мишкові у потилицю. (Він мав намір струтити хлопчика сходами вниз.) Вояка лаявся:

— Яма з лайном… Стерво розклалося? Ху. О нє, місто — клоака смердюча. Тільки у степу повітря… во!

— Знайдемо реліквію і в степ махнемо, — підтримав товариша Кувікало. — Досить із мене міста. По саму зав’язку ситий ним. Ох і смердить же…

— Місто — кам’яний мішок. Смерть у місті тихо, невидимо підкрадається, — ще хтось підкинув.

І лише Лулі не зважав на сморід. Звичний до запаху тліну, він швидко збіг сходами у підвал і потюпав до смолоскипу. Став навшпиньки і зняв курний факел зі стіни. Вогонь висвітлив похмуре приміщення з півкруглою стелею.

Потвора ревіла зовсім близько. Від того ревища у людей піднімалося волосся на голові й тремтіли ноги. Їм здавалося, що з підпірок зійде низьке склепіння і всією вагою ляже на них.

Мишко задихався від смороду. Елісса не витримала — полізла назад, вгору. Деякі скіфи в нерішучості зупинилися. І все через гидкий пах.

— Чого зупинилися? Місця мало, чи що? Пропустіть, я пройду! — ревів у підвалі Скіл.

Мишкові, що майже спустився, остаточно забракло кисню. Він заніс ногу на вищий рівень, маючи намір чкурнути слідом за Еліссою. Поки він роздумував, тікати чи ні, Скіл, що швидко спускався, став на його ногу і мало не розтолочив. Мишко скрикнув від болю.

З дальнього кутка Лулі жестами кликав вояків до себе. Ті ж комизилися, підходили без бажання. Звичайно, через запах тліну. Він у тому кутку стояв сивим туманом.

Скіл розмашисто ходив просторим підвалом і командував:

— Працюйте, працюйте…. Перевертайте усе, що на підлозі. Шукайте вхід у ще нижче підземелля. Що? Пах не до шмиги? Го, го, го! Воїн не зважає на неприємні пахи, а діло робить. Воїн не жінка, що обливається пахучою олією. Воїн за будь-яких обставин залишається воїном.

Мишкові проясніло в голові. Підбадьорений мудрими словами молодого сотника, енергійно пробирався до Лулі. Думав: «Хитра Елісска драпонула з підвалу. Уже ходить у садочку і дихає чистим повітрям. Лулю не можна залишити самого, без дружнього плеча. Якщо виникне потреба, то я кулаками захищатиму його».

Але тоді сталася прикрість, що потягла за собою неприємні наслідки. Якщо вояки розступалися і пропустили Мишка, який гамселив їх ліктями і ногами, то довгорукий Пат відреагував по-своєму. Він схопив нахабу (на думку Пата), підняв його, гойднув — і відпустив.

Мишко полетів у протилежний куток і, за підлим задумом вояка, мав луснутись на смерть об камінну стіну. Але хлопчик спритно в повітрі беркицьнувся, перекрутився — і вскочив у широку корзину. Під ним немовбито розірвалася смердюча бомба.

Він вискочив із корзини так швидко, як не вискакував із кропиви. Зразу скумекав: «У корзині зберігали м’ясо. Воно гниє і оце страшенно смердить. Ой, на мене знову напали хробаки, як тоді — у макітрі». Він мало не вмер від страху. Підскакував, смикав ногами і плечима. На щастя, хробаки не встигли до нього прилипнути.

Малий фінікієць уважно дивився собі під ноги. Мишко теж прикипів очима до кам’яної підлоги. Він побачив отвір, що був трохи ширший за долоню дорослого чоловіка.

Зігнутий Кувікало стромляв у отвір смолоскип і боязко заглядав туди.

— Ну, щось там бачиш? — запитував Скіл.

— Темно. Нічого не видно, — виправдовувався пузань.

Скіл втратив над собою контроль. Кричав:

— Чого заніміли? Та робіть щось! Шукайте лопати, інші знаряддя. Треба добратися до звіра. Гей, головний десятнику? Хлопці, гукніть до нього.

— Скіле, Лікону зле. Його нудить. Він у садку, блює, — зі співчуттям обізвався Мук.

— От що значить мішана кров. Та ще й ніжна — грецька, — гудів басом Неандерталець. Він вийшов наперед, похитуючись на ногах-колесах. Відіпхнув від отвору Кувікала.

— Відійди. Я знайшов заступ. Вмить яму розкопаю.

— Копай, Гмирю, копай. Діло, бачу, з місця без тебе не зрушить, — підохочував старшину Скіл.

У сильних руках металеве окуття