Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Раптом його слух розрізнив тупіт коня, що мчав до майдану.

Скіфи попіднімали голови. Суворе, посмуговане шрамами, обличчя Неандертальця розцвіло. Басисто виголосив:

— Це Мук! Це він! Мук несе нам радісну новину.

До гурту царських вояків на кошлатому, товстоногому саурані вихором підлетів вершник. Звалився з коня і став перед Скілом на коліна.

— О, начальнику, дозволь говорити.

Голос прибулого звучав перелякано.

— Говори, Муку.

Людське кільце навколо сотника і прибулого звузилося.

Незважаючи на те, що Елісса впиралася, Мишко з нею підбіг до гурту.

Вояки притихли, якщо не брати до уваги схлипувань козопаса, котрому перепало тумаків від вітру більше.

— Скіле, — доповідав дрижачим голосом Мук. — Мій загін ретельно обшукав район, що йому дістався. Під час розвідки виявили щілину в скалі. Через неї проникли у печеру, а дальше — в підземелля.

Мук до землі опустив голову. Мишко запідозрив, що він плаче.

– І що? — ревнув Скіл. — Слухай, не дратуй мене. Ти воїн, ти сколот. Перед сколотами єгипетські фараони тремтіли. Піднімись, розказуй.

Присоромлений Мук підвівся, витер рукавом полотняної сорочки сльози. Та голос його однаково звучав перелякано.

— Мої воїни, мої брати, Скіле, не вийшли з підземелля. Я сам звідти вибрався.

— Як таке могло статися? Та розказуй же…

— Спочатку ми йшли разом. Невдовзі тунель роздвоївся. Я наказав загону розділитися. Потім дорога знову розійшлася двома рукавами. Ми знову розділилися. Далі так само. Коли я залишився сам, то затрусилася земля. На голову сипонув грунт. Десь зовсім близько заревів страшний звір. Я стрімголов кинувся назад. Смолоскип від швидкого бігу потух. Я завернув у провулок. Після того ще завертав. Було темно і страшно. Я чув гуки братів. Вони кликали мене, просили допомогти їм вийти з лабіринту. Я гукав до них. Але зустрітися ми не змогли. Монстр не переставав ревіти. На вихід я натрапив випадково.

Низькорослий Мук зігнувся і беззвучно, не витираючи сліз, плакав. Скіфи судорожно смикали плечами. Хтось запропонував:

— Хай Мадій запитає у богів, що нам робити? Де шукати реліквію?

— Хай шановний шаман допоможе нам виплутатися з халепи, — хором просили вояки свого начальника.

Скіл кивнув головою в бік Мадія. Мовляв: допоможи, друже, спитай поради у богів.

Від Мишка не приховалася задоволена посмішка шамана. Мадій наразі торжествував! Він не тільки провчив злих пересмішників. Він примусив царську сотню блискавичного реагування повірити у його чари, поважати його персону.

Підбадьорений шаман прибрав належної пози. З гідністю і самоповагою змахнув широким рукавом. Застиг і чекав допоки воїни звільнять місце для його шаманської вистави. Усі справді позадкували.

Мишко смикнув Еліссу за руку.

— Не пхинькай. Зараз буде дуже цікаво.

Мишко не помилився. Жрець продемонстрував скіфам захопливе віртуальне видовище. Воно стало дороговказом воякам у розгадці заплутаної історії.

Наверставши бігом по колу сотню метрів (Мишко тоді позіхав), Мадій закляк на місці. Трохи перепочив. Несподівано підскочив і награно подався вперед. Водив перед своїм носом розчепіреними товстими пальцями і витріщався на них, мов божевільний.

Сон від Мишка метнувся переляканим горобчиком, коли між пальцями шамана з’явився колобок. Хлопчик спочатку не повірив, а тому декілька разів стріпнув віями. Проте колобок не зникав. Скіфи теж заніміли (навіть Мук перестав схлипувати, а колишні козопаси повністю забули про злу пригоду). Воїни страхітливо викочували зіньки й задкували. Мара ж не проходила. Більше того — Мадій наче замісив свій колобок на свіжих дріжджах — той ріс на очах. Виріс і став таким, що шаман випинав гостре пузо, щоб колобка втримати.

Майдан разом скрикнув «Ой», а через секунду «Ах». Ба колобок вдарився об землю. Але не розбився, а пружним м’ячиком підстрибнув. Щоправда, без вправних рук шамана колобок почав утрачати ідеальну, однакову з усіх боків, форму. Зробився кудлатим, наче хмара. Ця хмара, як усі хмари, прагнула мандрувати. Мадій, розштовхуючи пузом роззяв, рухався за хмарою слідом. Водночас творив руками чудернацькі паси. Ось хмара зависла на одному місці, ледь-ледь хитаючись від подувів нічного вітерцю. Паси рук шамана відразу змінилися: він то витягнув хмару по горизонталі, то підправляв її по вертикалі. Тепер вона нагадувала білястий плат, що тремтів у обіймах вітру. Мадій лунко хряснув пальцями. Тієї ж миті платом побігли картинки з видами Каркіди, а точніше — дорога, що вела до Пурпурового палацу.

Елісса щипнула Мишка і пискнула:

— Ой, показують наш будинок.

— Угу, — буркнув Мишко і відштовхнув Еліссу.

Елісса уроку не засвоїла. Рука її нишпорила, а складені пальчики видавали бажання щипнути Мишка ще раз. Хлопчик відійшов. Елісса дивилася на картинку і тюпала за товаришем слідом. Схопила його за руку і трясла нею, мов у лихоманці. Зі захватом пищала:

— Мишо, он мій братик.

— Салют, Лулю! — закричав Мишко, який чомусь неймовірно зрадів.

— Салют, братику! Ми тут! Ми тебе бачимо! — попискувала в унісон Елісса.

— Та вгамуйтеся! Ви! — сердито гримали на дітей скіфи з усіх боків.

Хтось їх грубо штовхнув. Вони разом обернулися. Неандерталець скрутив пудового кулака і похитував ним. Гундзя красномовно скрипнув зубами.

Даремно вояки гримали на двійко дітей і погрожували їм. Ні на перше, ні на друге вони належно не відреагували. Віртуальні картинки, які так вправно з нічого створив шаман, дітей приголомшили. Вони невідривно дивилися на Лулю. На Лулю, в якого нещодавно в животі крутило і який чкурнув до кущів. Наразі він жваво бігає. Де саме? Приміщення нагадує напівтемний льох, погано освітлений каганцем. Там видно широченні корзини, наповнені городиною, пузаті горщики та мішки. Чути скімлення Тіфона і те, як Лулі лагідно белькотить, немовбито втішає звіра. Ось Лулі порпається в корзині, щось із неї виймає. На наступній картинці Лулі з важенним шматком брунатного кольору. Ось Лулі жбурнув шматок собі під ноги. Той провалився