Не гальмуй! - Анатолій Птіцин

Правда, все просто?

У житті все завжди просто. Ніби вареники у корчмі Сита-ситника — дорожнього корчмаря. Тими варениками бивням доводилося ласувати лише інколи. З тієї ж причини: вони не могли стояти. А за випічкою в Сита завжди стояла черга, у котрій доводилося стояти тим, хто хотів отримати пиріжок. Проте Сит-ситник до всіх ставився добре й коли бачив дорожнього бивня, що проходив повз його корчму, неодмінно виносив пиріжок чи сушку. Еге.

Але повернемося до стрілочок. Певне, ніхто не знав так добре дорожні знаки, як бивні. Більшості дорожніх та придорожніх істот було байдуже щодо того, в якому порядку рухаються на дорозі машини. Вони просто сприймали рух машин, як сприймає рибка потоки води в струмочку — не замислюючись над тим, що рухає тими потоками. Дорожні бивні — інша справа. Їхній рух, а отже, їхня доля залежала від знання дорожніх знаків. Їм було байдуже, куди рухатися, їм необхідно було рухатися без перерви: і саме знання розмітки доріг та дорожні знаки могли допомогти їм у їхньому невпинному русі.

А втім, ця казка не про дорожніх бивнів. Ця казка про дорожнього гнома Гролика. А про дорожніх бивнів — лише приказка. Лише помітки на узбіччі.

Просто поблизу трьох деньочків, де мешкали злопи та дорожній гном Гролик, щось скоїлося з одним із цих самих дорожніх бивнів, і він став частиною краєвиду. Ну, ви зрозуміли — вріс в узбіччя. Краєвид, звісно, трохи змінився, але мені здається, не настільки, щоб дорожній гном Гролик не зміг знайти свого південного деньочка.

Присутність дорожнього бивня на злопів теж ніяк не вплинула. Злопи швидко дійшли висновку, що дорожнього бивня ні їсти, ні пити не можна. І з нього не можна добувати корисних копалин або кочережку, а мокриці під нього не залазили. Крім того, злопи втямили, що заселити дорожнього бивня теж не можна, то й відразу втратили до нього інтерес. А ми розповіли про дорожнього бивня тільки для того, аби ви знали всю правду про те, що відбувається в нашій історії. Тому що люди читають книжки, щоб дізнаватися правду. Якщо не писати правди в книжках — їх просто ніхто не читатиме. Це призведе знаєте до чого? До того, що виробництво книжок припиниться й усі залишаться без роботи. Хороші люди також… Це ще одна приказка. Казка буде попереду.

У той день, про який я веду мову, дещо сталося. Дещо незвичайне. Звісно, завжди краще починати розповідь з того моменту, коли щось починає відбуватися.

Отже, після того як рано-вранці того дня, коли злющий шершень Бу вирушив переслідувати дорожнього гнома Гролика, сімейка злопів зайнялася своїми злоп’ячими справами. Злопи подалися тинятися біля дороги та чубитися через недопалки чи лушпиння. Злопенята теж рушили обгризати молоденьку траву й підбирати лушпиння за старшими. Старовинне правило злопів проголошувало: все корисно, що в рот пролізло.

Згідно з цим правилом вони й жили. Шматок діставався тому, в чию пащеку він поміщався. Навіть їжак погодиться, що, скажімо, недопалок злопенятам не по зубах. Тому вони вдовольнялися дрібними шматочками та крихтами тютюну.

Злопи вешталися обабіч шосе, відгавкувалися від інших придорожніх лушпайників, котрі теж паслися в цих місцях. Навколо дороги вистачало всілякої публіки — хижої та небезпечної.

На жаль, злопи були не найнебезпечнішими істотами на узбіччі. У злопів вистачало ворогів та конкурентів. Проте мені їх анітрішечки не шкода. А злопчихам-матусям, звісно, було шкода своїх злопенят, тому найдрібніша молодь трималася в самому центрі володінь злопів, у найбезпечніших та найоб’їденіших місцях. Певна річ, ніхто не дозволяв малятам лізти на дорогу чи на узбіччя. Тому їм доводилося замість смачних окурочків чи пластикових пакетів жерти камінці або один одного. Через ту дурнувату безпеку. Крихітні злопенята сиділи, нудилися, гризли, що на очі потрапить, або терли крильця шматочками крейди, що невідомо яким чином опинилася в цих місцях. А вимальовувати крейдою крильця у злоп’ячої малечі вважалося шиком і навіть грою. Злопенята билися об заклад, хто довше проходить чистим після того, як відбілить крейдою крильця.

Ви вже знаєте злопів?

Я вам про них розповідав? Як ви гадаєте, чи може мале злопеня ходити чистеньким після того, як його оточить цілий натовп інших маленьких злопенят з повними жменьками багнюки у лапках?

Ото ж бо й воно!

Коли вже якомусь злопеняті щастило залишитися з незаплямованими крильцями, це означало лише те, що інших щось дуже сильно відволікло. Щось вельми важливе. Самі розумієте, що мало статися казна-що, аби відвернути злопенят від обливання товариша брудом.

Тож цього, котрий саме натер крильцята крейдою, чекала така самісінька доля, як і його попередників, якби біля самої дороги зненацька не залунало жаб’яче квакання:

— Ква, ква, ква.

А чи знаєте ви, кого люблять жаби?

Це ви так гадаєте, що планктон, ряску та комарів. Даремно ви не враховуєте злопів. Так, це правда — злопів мало хто любив. Щира правда.

А от жаби злопів любили. Причому в будь-якому вигляді: в сирому, і в ледь придушеному, навіть у розчавленому. Якось хробачок на яблуні зірвався разом з яблуком і впав на злопа. Так оту поживну суміш із розбитого яблука, розплющеного злопа та розквашеного хробачка жаба спожила із превеликим задоволенням.

Без жартів, у кожного свій смак. Жабкам до смаку були злопи. Вони їх щиро любили. Однак злопи взаємністю не відповідали. Їх