Не гальмуй! - Анатолій Птіцин

жахала ця любов. Саме тому коли залунало жаб’яче кумкання, злопенята тут же забули про те, що вони збиралися обхаркати, облити брудом, обстріляти гнилими кісточками інше злопеня, яке щойно вибілило крильця. Всі налякано завмерли. Дорослі злопи завмерли теж, бо стояли ближче до дороги, від якої чулося квакання. Жабки несказанно любили злопів, і ті приготувалися до найгіршого.

— Tc-c-c-c, — само по собі прошелестіло над узбіччям, і над пеньочками, й над косогірчиком, і там, і сям. Здоровезні злопи з кирпатими носами й малятка-злопенятка — всі замовкли. Заціпеніли. Очерети з жабами були далеко від узбіччя і від трьох пеньочків. Те, що якась жаба дошкутильгала до трьох пеньочків, вражало. Звісно, якщо той дорожній бивень, котрий засів нещодавно поряд із пеньочками, не був насправді прихованою жабою. Проте в це ніхто вірити не хотів. Та хочеш-не хочеш, а гучне «ква» чулося зовсім поряд. Злопи в розпачі завмерли, не насмілюючись деренчати, й приготувалися… До найгіршого…

Злякалися?

Не бійтеся — добре те, що кінчається добре.

Жаб’яче «ква-ква-ква» зненацька перейшло на звичайне кахикання.

— Ква, ква, кха!

А кашель, погодьтеся, аж ніяк не квакання.

Це навіть те, з вибіленими крильцями второпало. Старші злопи вмить відчули полегшення, оскільки жаб, які кашляють, не буває. Жаби не кашляють.

Якщо ти квакаєш — ти жаба.

Якщо ти кашляєш — то яка ж ти жаба?

Так то й не жаба була. То був Шиворіт-Навиворіт-Наче-Здох-їжак…

Хто?

Та майже ніхто. Так, пройдисвіт дорожній… Балакало перелітне. Перевертак. Коли б злопи одразу на нього подивилися, щойно він заквакав, то відразу б побачили, що то не жаба, а навпаки. Але злопи заціпеніли від жаху й очей підняти не сміли. От Шиворіт-Навиворіт-Як-Неживий-їжак підкрався до злопів та й усю їхню компанію розіграв. Він би й далі насолоджувався таким чудовим розіграшем, ще полякав би злопів, та кашель завадив. Тож уся вистава зійшла нанівець.

Розділ 2
Рожеві мрії

Злопи обступили Шиворота-Навиворота, схожого на здохлого їжака, й узялися лаяти його на різні лади. Злопи жаб боялися, а Шиворота-Навиворота нітрішки не боялися. Вони його лаяли та кляли, а він знай собі реготав.

Не кожне створіння з тих, що мешкали на дорозі, знесло б прокльони злопів. Коли вони поруч, і то не кожен витерпів би. Однак оцей Шиворіт-Навиворіт, котрий ніби здохлий їжак, ще смердючіший за злопів був. Ще бридкіший. Тому на цю лайку та сморід злопів йому було тричі начхати. Йому взагалі на будь-що було начхати, цьому самому Шивороту-Навивороту-Ніби-Здохлому-їжакові, навіть на погану репутацію. Погана репутація захищає тільки тих, на кого хоч комусь заманеться напасти. А напасти на Шиворота-Навиворота, немовби здохлого їжака, не спало б на думку жодній істоті. Тому Шиворота-Навиворота — неживого їжака — й не чіпав ніхто. Ніхто до нього навіть близько не підходив й ніхто до нього не торкався.

Еге ж, нікому не хотілося до здохлого їжака торкатися.

Шиворіт-навиворіт аж ніяк не був здохлим їжаком, хоча на вигляд був зовсім як здохлий їжак. Він був таким самим дорожнім мешканцем, як от яяюжі чи бігоні, чи, може, навіть дорожні гноми. Шиворіт-Навиворіт мав вигляд здохлого їжака для самозахисту, бо такий вигляд робив його вкрай непривабливим і відштовхував не тільки людей та тварин, що мандрували дорогами, а майже всіх звичайних та чарівних мешканців доріг. А насправді він був сумирною, незлою істотою і через свій жахливий вигляд чудово почувався. Тому Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак злопів не боявся. І злопи знали, що він не страшний. Майже. Однак все-таки він був на вигляд майже здохлий їжак…

Шиворіт-Навиворіт квакав, кашляв і реготав з власного вдалого, на його думку, жарту.

Злопи шипіли, плювалися та злилися. Вони готові були просто роздерти бідолашного Ши-На-Ви — самі розумієте, кого — на дрібні клаптики.

Вони б його й розтерзали, та знали, що Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здохлий-їжак їхні голови до землі розщепити здатний… До того ж, Шиворіт-Навиворіт зі злопами нібито дружив, то він їм нібито співчував, про територіальні проблеми розпитував. Про ці проблеми він усе знав. Злопи йому про них під час кожної зустрічі розповідали й не раз.

— То як? — спитав Шиворіт-Навиворіт у злопів. — Відвоювали ви нарешті південний пеньочок?

Злопи, для котрих південний пеньочок лишався болючим питанням, заходилися бідкатися Шивороту-Навивороту, що замість колишнього сусіда у південний пеньочок вселився новий — дорожній гном. Для Шиворота-Навиворота це справді було новиною. Давно він у цих місцях не бував. Злопи так галасували, так бідкалися, що Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак навіть руками замахав, щоб увесь злоп’ячий колектив припинив лементувати й щоб хтось один розповів йому все по порядку. Злопи майже замовкли. Тільки п’ятеро найстаріших почали розповідати. Хоча розповідь велася на п’ять голосів, та не в лад, Шиворіт-Навиворіт зрозумів майже все.

Що дорожній гном вселився замість їхнього колишнього сусіди у південний пеньочок. Що він виселятися не захотів. Що вони, злопи, переконливо просили звільнити приміщення. Як дохідливо гному кожен злоп окремо й усі разом