Люди і тварини - Софія Парфанович

З вікон сяйні діяманти й штучно усміхнені обличчя конфекційних ляльок, одягнених за найновішими журналами, — різнородні тістечка, заслонені вікна барів і гул міста. Великі реклями писані вдень і світляні вночі. Це «ситі» — байдуже, чи Нью-Йорк, Клівленд чи Дітройт.

Згори сонце ллє позолочений жар і з-поза туману синє небо, — може над Ірі, або над якимось другим озером похожим на море, або й над океаном. Та хіба це не все одно? Всюди є клубок центру й поспіх авт. І всюди малі домики для одної чи двох родин, вибігають із хмародерів, як яблука з яблуні котяться обабіч безконечно довгих вулиць, рівних і простягнутих у даль.

Евеню чи стріт, а може бульвар? Все одне: дімки й дімки, мільйони їх. Білі, жовті, бронзові. Часом квіти в городці, майже завжди ґараж. Часом пес, ніколи курка. Хібащо вистругана з дерева, що б не забули діти, що яєць не несе машина, тільки тварина.

Але бур’ян — вічний. Він рівноправний громадянин американської вулиці. Можете станути край асфальту, розгорнути ботанічний атлас і вивчати американську рослинність. Бур’ян вибігає з городців, паношиться край хідників — увага найльони! — цвіте й насіниться, але ніхто його не займає. Він рідний син цієї землі, й тут його право.

І ви погоджуєтеся з тим. Він часом цікавить вас, часом дере ваші панчохи, або дивує своєю чужістю й різноманітністю. Часом ви говорите до нього:

— Як, вже ти тут? Чому ти не такий…? Листя твоє колюче, овочі твої подовгасті як пляшечки, або як малі колючі оливки, — хто ти, сину Землі Нової?

А он нова, широка дорога для авт, що її тепер будують. Скриплять екскаватори й залізні гусениці тракторів, місять глину. Ріже місто, як ножем. Сірі бетонові рури котяться розритими прогалинами й думають гордовито про свою приналежність до міста. Новий експресвей чи гайвей народжується.

Поруч соняшники. Похитують золотистими головами й карими очима дивляться в струм рік — вулиць.

Прихилюєте одну голівку й поринаєте губами в змарнілих пелюстках і вдихаєте пахощі… пахощі…

Порошні дороги, що ними м’яко котиться віз. Соняшники обабіч, соняшники…

Безмежні лани кукурудзи, такої високої, що їздець з конем сховається. В борознах дині й кавуни.

Гей, пахнуть соняшники! Й озерами біловода гречка:

Це Поділля! О, пахнуть соняшники великі й тяжкі й повні солодкого насіння. Бо є літо, що хилиться під осінь. І сонце золотіє в соняшникових пелюстках. Запах порошних доріг і м’який стукіт кінських копит, пил позаду воза й пісня!

Гей, край, який край! Чи не ім’я йому Україна?

Соняшники здовж вулиці, що народжується. Вони, як колись вдома, мандрують за сонцем і в змарнілих голівках приховують спогад літа на широких плідних полях.

Бетоновими мостами біжать авта й залізниці й гомонить вулиця.

І соняшники над вулицями пахнуть своїм вічним життям. Це в день. Бо в ночі неон не кличе їхніх облич.

А поза хатами груші, поза хатами яблуні й смітники. Вночі грушки падають на травник і в день оси смакують їхній солодкий сік. Бо це підосінній день, бо це пізнолітня ніч на маленьких городцях — травниках поза хатами.

Поза білими, жовтими, бронзовими американськими дімками. І дзвінки й гудки й скрипіт екскаваторів, що родять нову вулицю.

І соняшники над вулицями!

Пан професор запевнював, що коти вірніші за людей, а особливо, за дітей. Він теж казав, що в них багато батьківського інстинкту. Дійсно, батьківського, а не материнського. Бо кицьки-матері відомі з ніжного й відданого піклування котенятами, й цього не мусимо довідуватись від пана професора. Але щодо котів: і в книжках пишуть і люди запевняють, що кіт зовсім не піклується котенятами. Навпаки, що він їхній ворог і часто кидається на них та загризає їх. Далі, доказував він, що коти дуже розумні, що інколи й розумніші за дітей, головно хлопців.

На всі свої запевнення чи твердження давав приклади із життя своїх котів, що їх дуже любив, і від коли я його знаю, він завжди мав кота. І то, будь тигроватого, будь білого. Таких він любив. І знову ще одне запевнення: не був він жінкою, як бачимо. Люди запевнюють, що тільки жінки люблять кицьок. Але не перший то чоловік, мій знайомий, що любить котів. Та поки приступимо до філософії, чи, скажім, котософії пана професора, познайомімся з ним самим та його сім’єю і життям.

Невеликий, однородинний дімок, недалеко центру. Не в центрі, а на вулиці, що давно покинула саме місто з його високими будинками й підприємствами й називалася числом, — скажімо: двадцять, чи тридцять із чимось. І це число дому теж математичне, чотирицифрове. Ґаночок з боку загороджений бронзовими вилиняними штахетами, між ними два товстіші стовпці. На них сиділи завжди коти, коли їм треба було в хату. Від свого письмового стола пан професор бачив оці стовпики, підводився і відчиняв двері. Сірко — це той тигросмугий, входив у хату, хвіст гордовито піднятий, вуха настобурчені, жовті очі з малою щілиною наче говорили:

— Бачиш, я вже знову в хаті! — Або: — Чи маєш що смачне?

При тому дивився на господаря трохи наче на собі рівного, а може й нижчого від себе. Ніжне, притишине «мр», завжди супроводило його вхід у кімнату. Пан професор завжди пестив Сірка, чи то нагнувшись до нього, чи теж узявши його на руки.

Так отже відбувався вступ у хату й тріюмфальний вхід у неї Сірка. В кімнаті, робітні господаря, мало йому діла.