Люди і тварини - Софія Парфанович

Там йому й місце.

Полоскуни-звірі завбільшки в середнього пса; шерсть у них бура й на очах великі чорні «окуляри». Вони живуть у лісі, але радо заходять до людських жител, добуваючи собі їжу й з бочок на сміття, чи загалом відпадків від людського харчу. А назва їхня від того, що поки з’їсти, вони полощуть харч у воді. Дехто каже, що вони такі чистотні, але інші, знавці тварин, кажуть, що роблять це для звогчування харчу.

Не відомо, чи маму-полоскуниху щось загризло, чи теж мале відбилось від неї. Залишилось саме, беззахисне в кущах.

Діти йшли лісом. Помітивши звірка намагались його зловити. Але зразу пізнали, що справа з ним не легка. Він показував їм гострі зуби й боронився міцними кігтями. Тож накинули на нього светерок, обмотали та понесли до дому. Напевно думали, що тваринку легко буде приручити й можна буде з нею гратися, як з котом, чи псом.

Поки зайшли в хату обідати, діти поклали добичу на подвір’ї. Пообідавши, повернулись до неї.

Обмотка була порожня. Гостро видерта діра розказувала про те, як полоскунятко дерло светерок поки не проробило діри. Туди й утікло в ліс.

Коли діти розказали мені про втечу полоскунятка, я зраділа. Як добре сталося! Оминула його неволя бідного в’язня, страждання і побивання в клітці. Може й привикло б згодом, аж тоді, коли в нього погасла б остання сила опору й не зламався б свободолюбний інстинкт.

Я бачила полоскуна в неволі.

В зоологічному городі жив він у просторій клітці і його годували. Поївши, він зараз таки розпочинав свою мандрівку здовж сітки. Туди й назад, туди й назад. Він поспішав, він дерся на сітку, він пробував дістатись під неї.

Він ішов і йшов і біг. Його темні очі запались глибоко й чорні окуляри надавали їм виразу розпуки й трагічности.

Він потовкався об стіни клітки, він ходив, він біг, він шукав виходу. Мені здавалося, що він так довго ходитиме, аж поки не впаде з безсилля.

Я бачила полоскуна в моїх сусідів. Привезли його з фарми. Припняли на ланцюгу до дерева, що росло в городі. Він потовкався, торгав ланцюг, дерся на стовбур і падав з нього підвішений на ланцюгу. Мотався довкола стовбура й біг доки старчило ланцюга. Тоді біг у протилежний бік, ланцюг відмотувався і замотувався і в’язень далі й далі торгав, мотав і дер. На його обличчі безсила лють і розпач.

В книжках пишуть, що полоскуна легко приручити й що він стається милим домашнім звірятком. Ніколи не бачила я прирученого полоскуна. Але, коли таке буває, скільки то розпачливого побивання воно коштує свободолюбному звіреві!

Хто, чи що, навчив його цінити свободу? І боротись за неї. Люди кажуть, що в нього від віків — тисячів їх, свободолюбний інстинкт.

Вчасною весною рік-річно прилітали на озеро канадські гуски. Вже здалеку доносився їхній крик. Ним вони вітали своє житло, в країні вологого й не дуже гарячого підсоння, де виляглися і зросли. І людей, до яких звикли, а навіть прив’язалися. Галя і Михайло любили цю пару. Так і називали їх, бо ж імення вони не мали. Тож, коли про них говорили, казали: гуска й гусак. Отже — Пара.

Пара була завжди та сама й єдина, що поселилася на Малому озері. Прилетівши ранньою весною, вони опускалися на Маленькому острівці, що зеленів серед води. Порослий ситнягом і кущами, він давав доволі захисту гускам. Звивши кубелечко вони задомовлювались і гуска зараз таки несла яйця. Було їх п’ять, інколи сім…

Обидвоє вони були однакового кольору, не так як деякі інші птахи. Їхня самичка звичайно скромно й непомітно одягнена, а самчик буває прибраний у дуже кольорове, сяюче пір’я. Такі є: тетереви, павичі, навіть кардинали. Всі подивляють пишний вахляр павича й прегарний, яскраво червоний кольор кардинала. Живе він у лісі й у кущах біля людських жител, тут в Америці. Він отже яскраво-пурпуровий з таким самим чубком на голові, а «кардиналиха» скромна, ясно-бронзово сіра. Ніхто не пізнав би, що вона дружина такого пишного птаха.

У канадських гусок одяг зверху гливий, під сподом сніжно білий. Чорна, довга шия і чорна голова на підборідді пов’язана білою хустиною. Так і складається враження, що в гуски заболіли зуби й тому вона пов’язалася.

Живуть вони в любові й вірному подружжі, незмінно на ціле життя. Згідлива це пара.

Спершу вони ще плавають по озері, хоч вода льодово-холодна. Але згодом, коли вже гуска знесла яйця і сіла вигрівати їх плаває гусак сам. Держиться поблизу острову й захищає сім'ю.

Галя і Михайло раділи своїм друзям.

— Уже наша гуска сидить на яйцях, — міркувала Галя. Невідомо тільки, скільки виляжеться молодих.

Їх виклювалось звичайно п’ять або сім. Радісно було дивитися як плавали вони згодом по озері. Малу пухнату, жовту фльотиллю очолювали й замикали батьки. Великі й гливі вони й справді виглядали як пілоти, як керманичі фльотиллі. Господарі раділи й піклувалися своїми гусками. Возили їм хліб, сипали кукурудзу. Ці харчі знаменито прогодовували гусок і вони швидко набирали ваги, інколи на десять чи