Люди і тварини - Софія Парфанович

й більше фунтів. Врешті й самі вони про себе дбали: скубали траву, дуже любили молоду конюшинку, що росла перед хатою. Тож, коли малі вже плавали й ходили, батьки виводили їх на берег і на ньому ціла сім’я паслася. А люди підкидали їм ще своїх харчів. До них вони привикли, так, що їли їм з руки. Доволі було закликати: гусю, гусю, гусю! — і вже з поза крутого берега випливав гусак, або й ціла сім’я. Пливли швидко до своїх друзів, і до харчів, що їх вони їм підкидали. * * *

Що то за крик підняв гусак? Невже лис, або полоскун добирається до гнізда? Ґеґає гусак і лопотить крильми. І, наче б біг по воді. Он, що діється: друга пара сіла на озері! Спершу плавають здовж берегів, наче не займаючи нікого. Але гусак не чекає напасти: він пливе їм на зустріч, кричить і б’є крильми, аж з води бризки піднімаються. Зайди відповідають йому таким же криком.

Гуска покинула гніздо та розправивши крила полетіла на озеро. Сіла поруч гусака й заґеґала голосно. Такий крик підняли обоє, такий гамір. Повернулися до чужих дзьобами й пливли їм назустріч. Тонка смуга води позад їхніх ніг, якими гребуть зручно й швидко готові до бою в обороні житла. Обидві пари ґеґають, лаються, аж лящить! Підносяться з води й наче б бігли по ній. Б’ють крильми, сідають на воду, пливуть, підносяться і сідають на плесо з голосним, боєвим ґеґанням. Якась чужа пара, якісь заволоки залетіли на їхнє озеро! Тут досі вони жили й неподільно володіли водою і суходолом, харчами й господарями. Тут виводили гусенят.

Чужа пара не поступається. Вони також літають, і б’ються об воду й ґеґають. Невже не шанують споконвічнього закону, за яким кожна пташина пара присвоює собі стільки простору, скільки їй треба для прогодування сім’ї. Невже ті заволоки не знають, що володіння кожної птиці сягає так далеко, як залітає її голос?

Цілий день гомонить боєвий крик канадських гусей. Ним вони відганяли заволок. Під вечір стихає їхній крик: зайди від — летіли. Може на інше озеро, а може десь у комиші, на багна. Може навіть повернуться ще тут?

Пара повертає до гнізда. Воно — порожне. Тільки шкаралущі зосталися з яєць. Ворона, відомий шкідник і грабіжник чужих гнізд, скористала з баталії гусок і досита повечеряла їхніми яйцями.

Пара покинула порожне, холодне гніздо. З осіннім, протяжним криком піднялися понад воду, декілька разів окружили дім своїх господарів, ґеґаючи продовжним криком прощання. Подалися на північ і пристали до стада, що жило на великому озері.

З ним і відлетять осінню на теплі, південні береги.

Гуси відлітають

Вже облетіло листя. Спершу було золотисто-жовте, згодом мідяно-червоне. І стало поволі снуватися на крилах осіннього вітру й безшелесно падати на землю. Вітер підносив його й збивав в купини, що притулювались до стовбурів голих уже дерев. Між купинами листя і безлистими деревами сито зеленіла осіння трава.

Скляна наморозь лягла на зелень і мідь. Осінь кінчила свої завдання і стелила широку, простору дорогу зимі.

Пізно вставало сонце. Велике й наче заспане клало широкі малинові мазки на темне срібло озера.

З полудневого сходу роздався крик канадських гусок. Був спершу далекий і ледве вловимий. Але кріпшав з хвилини на хвилину й вже чути було в повітрі його металічний звук. Під його гру, шуміли високо крила. Великий ключ гусей летів під ледве прояснілим небом і чорною громадою збивався і роз'єднювався, кружляв і кликав і кликав, ґеґав. Шиї простягалися в простір. Ними гуси позначували напрям. І летіли й кружляли й кричали.

Але вони ще не відлітали. Вони збиралися до лету.

Ключ падав на землю. Він приземлювався на кукурудзяному полі. Там дожидали його інші подорожні, багато їх. Паслися, літали до річки пити воду й знову верталися.

Пізно ввечері знову крик гусок.

Уже сіло сонце, пірнувши у сталь озера. Ще тільки смужка золотаво-червона ясніла на воді. Бігла наздогін сонцю. Але воно западало щораз глибше й темний фіолет лягав на озеро.

Мукнула корова, одна й друга, заіржав кінь. Рипнули двері від стодоли. Холодний пізній вітер крутив листям і лягав на воду.

Здалеку, ще здалеку крик гусей. Летіли низько, летіли кількома ключами. Сонно-тужливо кричали гуси пролітаючи понад головами людей. Вони кидали останнє прощання. Хто знає скільки з них, мандрівників не вернеться на весні? Хто знає, хто з людей доживе зустрічі з тими, що повернуться? Тепер замовкав крик гусей. Вони приземлювалися на кукурудзяному полі. Збиралися до льоту.

* * *

Михайло вийшов з хати. Зарядив мотор свого авта, виїхав з ґаражу й ще зупинився на подвір'ї. Їхав до праці.

З-над озера піднялися дві гуски. Кликали протяжно, дзвінко. Сіли на городі, де росла зелена, дрібна конюшинка. І ще паслися.

Михайло підійшов до них. Не боялися, не втікали. То були їхні гуси, з над їхнього озера. Він сипнув їм кукурудзи й кинув куски хліба. Їли радо й безбоязко. Простягнув до них руки. Підійшли й шолопали дзьобами. Їли кукурудзу.

— Осінь, пора вам летіти! Буде нам сумно без вас. Але ви повернетесь, як рік-річно. Ви, наші гусі.

Піднялись, ґеґали й закружляли понад господаревою головою. І подались за ключем, що летів під поранковим небом.

* * *

Михайло й Галя вирішили поїхати до Канади. Поглянути, як відлітають гуси. І кинути останнє прощай своїм любимцям.

Котилось по рівній дорозі авто, минало оселі й містечка. Подавалося на полудневий схід. Там, на північному березі озера Ірі був заповітник пана Майнера.

Минали містечко Кінґсвіл. Крамниці повні вибагливих речей, одягу, пам’яток, харчів. На багатьох малюнок гуски,