Люди і тварини - Софія Парфанович

Людська пара поверталася до дому. Туди, де над озером стоїть їхній дімок. Мале озеро морщиться під холодним вітром і зідхає дрібними хвильками. На ньому вже не ґеґатимуть канадські гуси. Пустка й тиша ляже на нього й лежатиме довгі місяці, аж поки одного підвесняного дня не прилетять гуси.

Дім стояв на горбі. Понижче бігла дорога. В низу, у стіп горбовини великий водяний простір, одного з Великих Озер. Врешті, то озеро Гюрон сріблилося дрібною лускою хвиль, що набігали на ґранатову синьку води й колихали піною, добиваючись до піщаного берега. По ньому снувалися вітрильники, маяли щоглами й вітер надував паруси.

В далі пливли великі вантажні кораблі. Везли руду, сталь і машини. Здалеку здавалося, що стоять на овиді, малі, іграшкові, наче дитячі витинанки з картону. Тільки ж дим підносився з коминів і чорною смугою лягав на воду. З великого вікна ви могли цілий день дивитися на озеро й вам не навкучилося б. На ньому завжди щось діялось, чи теж діялось багато. А вода жива, вічно рухлива й мінлива.

Але Лапці ніколи було розглядати світ. Він, господарський кіт, мав доволі діла вдень і вночі. Не тому, що господарі не годували його добре й він мусів сам про себе дбати. Навпаки, — їсти мав доволі. Але як кіт, а ще частинно дикої породи, він потребував для життя свіжого, ще живого м’яса, в якому ще не згусла кров. Він, споконвіку й у всіх країнах був хижаком, так як його близькі родичі коти й дальші: леви, тигри, пантери. Вони теж їдять те, що зловлять. Кожний рух в їхньому сусідстві заставляє їх прокинутись навіть із смачного сну й чатувати. За привичкою котів і Лапка не спав глибоко. Хай лиш щось торохне, він негайно розкривав очі й був готовий до стрибка.

Навіть у воді він ловив риб. Як і кожний кіт він дуже любив рибу й ловив її своїми закривленими кігтями. Ясне, що рибалив при березі й то тільки тоді, коли не траплялась нагода полювати на щось інше. Зловивши рибу хрупав її смаковито й облизував свій закривавлений рот.

Таке право в тваринному світі, і ви не лайте його за те. А людина що робить? Таж вона найхижіша з усіх хижаків і вбиває майже все живе, не лиш для своїх харчів, але й для насолоди вбивати. Але її славлять, ще й пам’ятники їй ставлять. А коли кіт зловить мишу чи горобця, люди вважають його за злочинця й дикуна. Хоч ніхто не лає людей за те, що їдять ледве підігрітий кусок м’яса, що його називають стейк, з якого витікає ще кров.

Чому я розказую вам про ті справи й чому, заздалегідь, виправдую Лапку? Бо трапився випадок, яким ви напевно згіршитеся і ніколи Лапці того не забудете. Подумати тільки:

На дереві жила собі пташина пара. У гніздечку виводили молодих і щебетали радісно. Літали поблизу хати й співали, і вони привикли до господарів, так як і господарі до них. Навіть Лапка наче б не звертав на них уваги.

Тепле сонечко пригрівало на провесні. Звинений у клубок спав Лапка втулившись у свій улюблений куток біля хати. З клубка його смугастої, бурої шерсти виднів лиш ротик, білі вуса й одне вухо. Другу частину голови й друге вухо прикривав хвіст. Нагло щось зашелестіло й, звичаєм котів, Лапка прокинувся і в тій же хвилині стрибнув. Напевно не було в нього часу розглянути, що зловив. Ловецький інстинкт, відрухова, мимовільна дія.

Лапка держав у зубах птаха. Його гострі зуби вп’ялись в шийку цинамового кольору, сірі крильцятка з білим рисунком пташка простерла, ніжки ще дрижали, пташка ще тріпалась.

На огорожі сиділа її пара й кричала й цвірінчала й лаяла. Вона підстрибувала, падала з гори на ворога камінцем, клювала його дзьобиком і била крильцятами. Але кіт тримав добичу кріпко й тільки гарчав крізь зуби.

Незвичний крик пташини заставив господарів поглянути, що сталося. І вибігли на допомогу пташці. Але Лапка загарчав погрозливо й люто й з своєю добиччю в зубах зник у кущах.

Ситий і задоволений, Лапка подався до озера. Після ловів він завжди пив воду. Рожевим ротиком хлептав воду, підкидав трішки в трубку звиненим тоненьким язичком і ковтав смаковито. Коли напився, став митися. Це ще один з предвічних законів котячого роду: після їжі помийся! Лапка шанував цей закон і мився залюбки. Його шерсть завжди лисніла й кожушок був гарненько помитий і вичесаний. Він і справді був чепуруном.

Помившись, Лапка подався в свояси. На своє привичне містечко, де так мило пригріває сонце. Тепер тільки спати.

Лапка встиг звинутися в колісце. Ще й хвоста не поклав на його місце, поза правим вухом, як з гори кинулась на нього пташинка. Кричала й лаяла, дзьобала в голову, била крильцятами. Лапка підстрибнув, але пташок був уже на огорожі. Кричав і вертівся і знову кидався котові на голову та дзьобав його боляче.

Лапка втік і забився в кущі. Чогось такого він напевно не дожидав від пташка й ніколи не зазнав.

З тої пори йому не було життя на господарстві. Хай тільки виставить носа з хати, зараз відкілясь береться пташок і кричить і дзьобає його в голову.

Кіт перестав виходити з хати й перестав цікавитись ловами. І одного дня зник. Аж тоді настала тиша біля дімка над озером.

На осінньому небі пастелевий туман і білі хмарини. Понад ними сонце. Вулиці й вулиці. Безконечно довгі з бездоганним асфальтом, поспіхом авт і металевим скреготом вуличних возів, трамваїв. В