Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

— Дякую, дякую, це дуже люб’язно, — промимрив Г. Г. — І що було далі, Папуго?

— Ну, — сказав Папуга, нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці гарні діти.

— Які діти? — запитав чарівник, роззираючись довкола.

— Ті, що стоять ось тут, біля вас, — терпляче пояснив Папуга.

— О Боже, то це діти? — запитав Г. Г. — А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? — запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.

— Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, — підсумував Папуга. — Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б зараз тут не було.

— Тоді я перед вами в боргу, — сказав Г. Г., намагаючись потиснути руку стільцю. — Я у великому боргу перед вами.

— А тепер, перед тим як ми продовжимо, — сказав Папуга, — дозвольте мені знайти ваші окуляри. Де ви їх залишили? Де ви востаннє їх бачили?

— Я не знаю, — безпорадно визнав чарівник. — Спочатку я розбирався з василісками й загубив першу пару. Потім я говорив із Табітою — мушу вам сказати, вона жахлива істеричка! — і загубив другу пару. Потім я надягнув запасні окуляри, але вже забув, куди їх поклав.

— Добре, стій на місці, поки я не повернусь, — сказав Папуга, — бо знову вдаришся.

Тепер він літав по кімнаті й скрізь, куди тільки міг, заглядав у пошуках окулярів.

— Ви часом не хочете сісти, містере Джанкетберрі? — запитала Пенелопа й поклала руку йому на плече. — Ось тут є диван.

— Е… Так, дякую, — сказав Г. Г. — Тільки, будь ласка, звіть мене Г. Г., як усі.

— Дякую, — сказала Пенелопа і допомогла йому сісти на диван.

— Ти дівчинка? — зрозумів Г. Г., вдивляючись їй в обличчя.

— Так, — посміхнулася Пенелопа. — Мене кличуть Пенелопою, а це мої двоюрідні брати, Пітер і Саймон.

— Вітаю, вітаю, — покивав чарівник туди, де стояли Пітер і Саймон. — Я подумав, якщо ти дівчинка, то, може, ти б змогла заспокоїти Табіту. Розумієш, як жінка жінку?

— Ну, я ще ніколи не заспокоювала драконів, — тривожно відповіла Пенелопа. — Я зовсім не впевнена, що мені це вдасться, розумієте?

— А я впевнений, — Г. Г. широко всміхнувся. — У тебе такий гарний голос. Як це великодушно з твого боку — запропонувати допомогу. Я відведу тебе до неї, щойно отримаю окуляри.

Цієї миті Папуга налетів на них із окулярами в дзьобі.

— Ось, тримай, — сказав він і віддав їх господареві. — Вони були в банці з-під джему із місячної моркви. Як вони там опинилися?

— Ой, так-так… — сказав Г. Г. і радо начепив окуляри. — Я вже згадав, як вони там опинились: я сам поклав їх туди, бо це було найневідповідніше місце для окулярів, і я не сумнівався, що, власне, через це обов’язково його згадаю.

Папуга тяжко зітхнув, бо для нього це була не первина.

— Які ж ви гарні дітки, — сказав чарівник, посміхаючись їм, як маленький, товстенький Миколай. — Хлопчики такі симпатичні, дівчинка така гарнесенька. Та ще й у кожного інший колір волосся, а це дуже зручно, бо я зможу розрізняти вас, навіть коли загублю окуляри. Дайте-но мені пригледітись, я мушу запам’ятати: Пенелопа руденька, Пітер чорнявий кучерявий, так, а Саймон, очевидно, білявий. Так, так, я неодмінно запам’ятаю це за якийсь тиждень або за два.

— Облишмо це на потім, — сказав Папуга. — А зараз розкажіть нам, що тут відбувається.

— Ну, — захихотів Г. Г., — у василісків почалися невеличкі проблеми. Вони заволоділи заклинаннями для яєць, і це, звичайно ж, тривожно, але відколи у них з’явилася Книга Заклинань, відтоді й почали з’являтись амбіції. Але ти ж знаєш, які вони незграбні. Вони переплутали всі заклинання і поки второпали, що та як, устигли перетворити одного вартового на пучок місячної моркви, а ще одного — на маленьке коркове деревце, розколоте блискавкою.

— Ха-ха-ха! — зареготав Папуга, плескаючи себе крильми по боках. — Оце так штука! А що далі?

— Тоді вони прийшли сюди і пробували змусити мене спуститися вниз і читати заклинання замість них, — обурено розповідав Г. Г. — Але я заховався тут, і вони побоялись піти за мною.

— Питання в тому, — сказав Папуга, — що нам тепер робити?

— Ну, — сказав чарівник, — ти ж сам знаєш, що без Травника й Книги Заклинань я нічого не можу зробити. А василіски, якщо їм вірити, тримають ці три Найголовніші Книги в підземеллі свого замку і, треба думати, надійно їх охороняють. Я жодного уявлення не маю, як нам їх звідти забрати, а без них ми нічого не вдіємо.

— Невже ви не можете пригадати жодного заклинання? — запитав Папуга.

— Ні, — сумно відповів Г. Г. — Коли доживеш до такого віку, як я, то пам’ять починає тебе підводити. І це жахливо. Я пригадую собі, що у Великій Книзі Заклинань є спеціальна формула проти василісків, але ніяк не можу її згадати дослівно.

— Ану ж, — втішив його Папуга, — раптом вам це все-таки вдасться.

— Ні, — ще сумніше відповів чарівник. — Я вже старався пригадати, й не раз, але все марно.

— Нічого, — бадьоро сказав Папуга, — не переживайте, ми щось придумаєм. А зараз, може б, ви приготували яку-небудь розкішну страву з місячної моркви, як ви вмієте?

— Звичайно, нема питань, — сказав Г. Г. — Але спочатку я відведу Пітера до Табіти, вона складе їй гарну жіночу компанію.

— Тобто, мабуть, Пенелопу? — виправив його Папуга.

— Оцю білявеньку, так? — перепитав Г. Г.

— Ні-ні, руденьку, — сказав Папуга.

— Ага, так, так, звичайно, — заметушився чарівник. — Ходімо, Пенелопо, дорогенька.

— Іди, — підбадьорив її Папуга. — Табіта не зробить тобі нічого лихого.

Та Пенелопі, як на зло, незважаючи на умовляння Папуги, було дуже страшно йти слідом за Г. Г. кришталевим лабіринтом.

— Я розмістив її у східному крилі, — важко дихаючи, сказав Г. Г. — Бо