Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

— Поки що, — поправив Остап.

У Мишка загорілися очі. Перепитав:

— Тату, неподалік на річці є пороги? Ще зберігся ковиловий степ?

– Є, дєтки, і пороги, і ковиловий степ, — підтвердив Еколог, хоча його про те не питали.

Діти сміхотливо перезирнулися. Еколог стогнав над кожною зламаною гілочкою, розчавленим комаром чи вбитою мухою. Алеа серед дітей він не користувався авторитетом. І загалом їх брав сумнів, чи сидів він за шкільною партою, чи гортав підручники. Правда, Мишко, міг дещо пригадати. Приміром, тато радив цьому літньому чоловікові відвідувати вечірню школу. Тоді Еколог категорично сказав: «Позно, Яковичу, позно. Старого пса не навчиш скакати через шворку».

— Про Південний Буг знаєте? — бадьоро запитує дітей Остап Якович.

— Знаємо!!!

— От за Первомайськом, у Доманівському районі, можна побачити те живе диво.

— Дійсно, від Кривого[2] не далеко, — підтвердив Мишко.

— Одного разу татка викликали до Первомайська і він узяв мене з собою. Увімкнув мигалку. На міліційній машині до міста приїхали за півгодини, — поважно пригадував Петрусь.

Еколог чухав лоба під козирком кашкета. Лице його проясніло, макаронні зморшки розгладилися. Чоловік змовницьки підморгнув дітям. Вигукнув:

— Люди! Чого, скажіт, не махнути на Бух? Га? Жара спадає. Мо й, поїхали!

— Що значить «махнути»? Куди? — перепитала господарка, що відлипла від спинки сидіння.

— Та туди ж… На Бух. Ви вже у курсі дєла, Онисівно, — знітився Еколог.

Марійка збиралася щось гостро відповісти. Але Остап Якович рішуче сказав:

— Гарна ідея. Поїхали!

— О, ми поїдемо на Буг! На Бузі є пороги! — вигукувала Катруся.

Вона підстрибувала і плескала в долоні. Мишко витріщив від несподіваної радості очі. І лише Петько не знав як йому бути — усе сталося надзвичайно швидко.

— Автомобіль на ходу. Дні нині найдовші, — продовжував діловито Остап Якович.

Глянув на дружину, що хмурила шовкові брови, трішки тихіше запитав:

— Марійко, ти ж не проти вояжу?

— Чого ж? Відвідайте заповідник. Дітям потрібно у парку побувати. До того ж і дорога не далека.

— Тоді, того, — метушився Еколог. — Ладнаймося в дорогу. Онисівно, ви знаєте, шо в таком случаї берут.

— Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всіх вистачить. Але з вами не поїду, — трохи ущипливо відповіла «Онисівна».

— Оце сказали…

— Я на службі. А не так, як дехто, — в центрі зайнятості отримує гроші… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим ліки, декого ін’єктую…

Еколог із розумінням хитав головою.

Тим часом діти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поїде з ними. У момент радісної кульмінації, апофеозу і загального торжества сталася прикрість, яка у зародку могла знищити «гарну ідею». Мишко, переповнений радістю, поперхнувся. А потім два рази кашлянув.

Марійка, поки син кашляв, заклякла. В альтанці запала гнітюча тиша. У кущах тонко сокотів півень. Ряба курка теж обізвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У відповідь півень загорлав. Треба сказати, що свійські птахи, на відміну від Еколога, знали таємницю своїх господарів. Вони щиро співчували Мишкові.

Таємниця родини Остапа Яковича виглядала, як для стороннього чоловіка, прозаїчно. Марія, що трусилася над своїм одиначком, крихіткою, золотим хлопчиком, оберігала його від протягів, наврочень, перегрівів на сонці та охолоджень узимку, коли отримала диплом медпрацівника, перетворилася на хатнього Цербера. Аби могла, вона водила б одинадцятирічного парубійка в костюмі космонавта. А для більшої певності ще й наклала б йому на голову скафандр. Тоді б точно знала, що вбереже його від підступних вірусів, мікробів та всякої зарази. І ось він кашляє.

Марійка оговталася. Наразі впадала біля сина. Мацала йому лоба, зазирала в очі. Уважно оглянула язика. При цьому веліла сказати «а-а-а!».

Чужий чоловік, звичайно, проблем Остапової родини не знав. Доброзичливо зауважив:

— Онисівно, брось беспокоїтися. Літо, сонце шкварит. Яка простуда?

Пані фельдшерка ще тісніше стягнула шовкові брови. Вона різкими рухами струшувала термометр. Петько єхидно посміхався. Закинув у рот чорну насінину соняшника і підпихав її язиком до різців.

Еколог наполегливо вмовляв господарку:

— Онисівно, та не смішіт курей, шо в кущах. (Кури хором кудкудакали.) Дитина зраділа… Ну й, ізвесноє дєло, бухикнула.

— Не заважайте, — різко сказала Марійка.

Вона вже вкладала у вуха гумові трубки від апарату, яким вимірюють артеріальний тиск.

Еколог сплюнув. Він то піднімав, то опускав вузькі плечі. Вголос роздумував:

— Шоб оце влітку мордувати хлопця. Та він же в будущому солдат, защітнік отєчества. А захоче — стане міліціонєром. Охранятиме спокойствіє граждан. (Петько випнув нижню губу, до якої прилипла чорна лушпинка.) Хлопця, наоборот, треба закаляти. Холодною водою обливати. Он слухав по радіві про Суворова. Олександр Васильович хирлявим, слабеньким хлопчиком ріс. А обливався, робив хвізичні упражнєнія і…

У Марійки, що змотувала трубки, лопнув терпець. Не дивлячись на гостя (його, до речі, не запрошували), рішуче мовила:

— Ваші повчання недоречні. Мишко нікуди не поїде. Він залишиться вдома, зі мною. О, згадала: вчора у нього хитався зуб. Будь-якої хвилини може заболіти. Дитину треба вести до стоматолога, а не хтозна-куди… До якоїсь Мігії.

Після материного вердикту, Мишко не втримався — заплакав. Він знав, що такий, як він, здоровань, повинен соромитися сліз. Проте бажання побачити пороги на річці, води якої гуркочуть, киплять і білою піною бризкають, було таке велике, що в ньому не вміщалося — розпирало з середини. Якщо він не побачить сьогодні тих порогів, то серйозно захворіє. Можливо, і вмре. Мама жалкуватиме, що не дозволила йому поїхати на екскурсію.

Остап Якович доброзичливо зауважив.

— Жінко, не