Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

На столах, розміщених під коморою, та складеної зі саману пічки валялися різних форм і ємкостей глиняні миски, горщики, жбани, глечики, амфори, обкурені казани. Але жодного ківшика чи кухля. У поле зору хлопчика потрапив черепок, через який він замало не врізав дуба. Налягаючи на здорову ногу, метнувся до черепка.

Полоз, що вдавав сплячого і лагідного, зметнув тупо рилу голову і шипів услід хлопчакові. Він озирнувся, миролюбно мовив:

— Виходить, ти тут харчуєшся. Що ж, поділишся своїм черепком. Зараз він потрібніший хворим.

Змій холодно мигнув чорними обсидіанами. Затим згорнувся в кільце і стулив повіки.

Мишко сполоснув кострубату мисочку. Поклав пігулки і почав їх товкти.

Пігулки були міцні, як зуби дракона. Але хлопчак не відступав від свого. Він і ламав пігулки, і бив їх кулаком, і стукав камінцем. Урешті-решт на дні черепка забіліла пушка цілющого порошку.

Далі хлопчик набрав у пригорщу води і плюснув на своє добро. Старанно розколотив пальцем, щоб порошок розчинився. Заодно пригадував, як напувала ліками його, хворого, мама. Коли він спав, то мама лагідно будила його, а потім обережно напувала. Так само і він повинен діяти.

Він насупив білясті брови. Суворий і урочистий, обійшов тапчан і схилився над дівчинкою, вухо якої прикрашала сережка. Лагідно поплескав дівчинку в щічки. Хвора застогнала, але очей не розплющила. Мишко-лікар вирішив діяти рішуче. Він замахнувся і ляснув дівчинку в жовту щічку. Силова терапія допомогла — хвора розліпила червоні повіки. Мишко упадав біля неї. Однією рукою підняв хворій голову, а другою підніс до її рота глиняний черепок.

— Пий же, пий, — вимогливо кричав.

Дівчинка покірно відпила. З її сестричкою Мишко теж не церемонився.

Напоєні ліками, близнята тихо лежали. Тільки суворий ескулап[6] не знав спокою. Він простував від грушки до дуба і назад. Наверстав уже кілька десятків кіл. Усе чекав, коли аспірин почне дівчат «брати» і вони, здорові, сядуть на тапчан. Але дівчата спокійнісінько спали горілиць.

Жовтопузику, напевне, набридло чекати пробудження близнят. Він сповз із тапчана і в’юнкими рухами поповз до дуба. Мишко очам своїм не повірив — грубезне тіло змія зникло в ямі, куди він мав необережність вцілити ногою (уже перестала боліти). Більше того, Жовтопузик вивернувся у тій вузькій ямі й вистромив із нею голова. Хлопчик завважив, що голова сторожко світила блискучими зіницями, стежила за близнятами і за ним. Він вкотре пожалкував, що не розуміє зміїної мови. Адже Жовтопузик не простий. У нього, безперечно, гострий розум. Від нього він би узнав багато цікавих історій. Хоча б про зникнення містян.

Дівчинка в зеленій сукенці ворухнулася і пробувала встати. Мишко прожогом кинувся до вертлявої, допоміг їй сісти. Дівчинка, що в червоній сукенці, позіхнула. Повік вона не розліплювала. Посопіла і знову заснула.

Поки дівчинка в зеленій сукенці продирала кулачками очі, Мишко схилився над ледачою. Гаркнув до нею:

— Досить спати. Вставай!

Дівчинка враз підскочила. Сама, без Мишкової допомоги, сіла поруч із сестричкою. Побачила Мишка і зойкнула.

Жовті, як лимони, близнята тулилися одне до одного. Вони не зводили з незнайомця чорних блискучих очей. На їхніх денцях тремтів подив.

Мишко перший порушив мовчанку. Приємно усміхнувся до дівчаток і сказав:

— Привіт. Ви спали, коли я підійшов.

Дівчинка, що в зеленій сукенці та зі сережкою, підшморгнула і розкрила ротика. З нього виплили нерозбірливі звуки. А ще вона творила пальцями дивні жести. Мишко стенув плечима. Він не розумів жестів німих. Дівчинка, що в червоній сукенці та з розцяцькованою щічкою, пискнула:

— Лулі запитав: хто ти? Ми тебе ніколи не бачили.

Вона говорила не по-скіфськи і не по-грецьки. Цю мову Мишко чув уперше. І дуже здивувався, що добре її розуміє. Але вчасно пригадав таткове повчання: «Підсвідомо в корі мозку людини таїться код усіх її минулих поколінь. Цю гіпотезу легко довести. Коли людина перебуває під гіпнозом, то відповідає тією мовою, на якій до неї звертаються. Хоча при повній свідомості вона не знає цих мов».

Мишко упевнено відповів:

— Мене звати Михайлом.

Близнята запитально дивилися на нього. Вони, безперечно, хотіли узнати про нього більше. Мишко звернувся до розцяцькованої щічки:

— Лулі — хлопець?

— Лулі мій братик, — сердито пискнула щічка.

Дівчинка зіскочила з тапчана й обсмикнула червону шовкову сукенку. Мишко миттєво відмітив, що вона нижча за нього. Це додало йому сміливості.

— Ви дуже схожі. Я гадав, що ви сестри.

Лулі незадоволено підшморгнув. Мишко кивнув головою у його бік.

— Твій брат без’язикий?

— Ніколи не називай Лулі без’язиким. Чуєш, чужинцю? — пискнула мала. Вона з такою силою стиснула кулачки, що жовті пальчики побіліли. — Коли б на тебе напали в морі пірати, то ти не то, що занімів. Від страху напудив би у штани.

За такі образливі слова задавака получила би штурхана в плечі. Та не цього разу. Мишко проковтнув образу. До того ж почута інформація його вельми зацікавила. Перепитав:

— На вас у морі напали пірати?

— Напали, — пом’якшала дівчинка.

Вона гладила намисто і казала: — Потім нас привезли сюди, в Каркіду. Ми з братом раби. Братика звати Лулі, а мене Елісса.

— Ви раби? — запитав глузливим тоном Мишко. — Не вірю.

— Чому?

— Прикид, що на вас, гарний. Із тонкої дорогої тканини. Раби дорогі сукні не носять.

Елісса задерла вгору гострого носика:

— Ми сидонці. Греки нас ще називають фінікійцями.

— Тільки не ображайся, Еліссо. Мене цікавить: фінікійці всі жовті?

— Наша шкіра красивого кольору. Фінікійські діти світло-жовті, а не бліді, як оце ти. Коли фінікієць дорослішає, то шкіра його