Артур і заборонене місто - Люк Бессон
Підбігши до дверей, бабусенька починає воювати з ключем.
— От біда, якого дідька я замкнула двері? — бурчить вона, намагаючись з усіх сил повернути ключ у замку.
Вона так поринула в це заняття, що забуває визирнути у віконце, яке виходить на ґанок, і поцікавитися, хто ж приїхав до неї.
Нарешті ключ зі скреготом повертається в замку: вхід вільний!
Відчинивши двері навстіж, бабусенька здивовано бачить перед собою двох осіб. І не стримується — пронизливо кричить. Цей звук цілком можна назвати криком відчаю і жаху водночас!
А ті двоє широко усміхаються і в їхньому зовнішньому вигляді немає нічого жахливого. Навіть навпаки! Кожний дорослий, який має почуття гумору, побачивши бабусиних гостей, знайшов би чимало приводів для сміху. А той, хто звик дотримуватися правил і приписів, сухо зауважив би, що вигляд новоприбулих свідчить про їхній вульгарний смак. І з цим важко не погодитись!
На жінці — зім'ята сукня із великими квітами фуксії, а на чоловікові — ще дужче зім'ятий картатий піджак зеленого кольору, який чергується з кольором гусячого посліду.
Спохопившись, бабуся намагається вдавати, що її волання — насправді радісне привітання.
— Сюрприз! — в унісон радісно вигукує парочка.
Бабуся робить рух, який має означати, що вона розкриває обійми назустріч гостям. Проте хоча її вуста вимовляють «доброго дня», але погляд продовжує волати про допомогу…
— Оце й справді сюрприз! Справжній сюрприз! — говорить вона, загороджуючи собою вхід у будинок і не даючи радісним батькам Артура увійти. (Ви вже здогадалися, що ця парочка — батьки її обожнюваного онука.) їхній приїзд щоразу жахає бабусю.
Продовжуючи всміхатись, бабуся, як голкіпер, усім тілом захищає вхід до будинку. При цьому вона мовчить. І батько Артура, бажаючи прояснити ситуацію, запитує її про те, чого вона боїться найбільше.
— А де ж це Артур? — питає він грайливим тоном, не сумніваючись, що одразу отримає відповідь.
Променисто всміхаючись, бабуся запитально поглядає на нього, ніби чекає, що він сам відповість і їй не треба буде кривити душею. Але батькові Артура невтямки, тому він уперто чекає на відповідь.
Зрозумівши, що доведеться щось казати, бабуся набирає в легені побільше повітря і промовляє:
— Доїхали без пригод?
Батько чекав інших слів, але вирішує, що йому як інженеру не можна залишити таке запитання без уваги, і починає занадто дедально пояснювати:
— Ми вирішили їхати по західному шосе. Звісно, дорога, що веде туди, не дуже широка, проте, за моїми підрахунками, ми зрізали кут у сорок три кілометри. А це означає, що ми зекономили чимало пального, особливо, коли літр бензину…
— Хоча нам доводилось кудись звертати кожні три секунди! — перебиває його мати Артура. — Це не подорож, а якесь страхіття, і я дякую небу, що з нами не було хлопчика! Він би зовсім змучився! Просто кара Божа!
Вона сплескує руками і знову задає фатальне запитання:
— Ну, де ж це Артур?
— Га? Хто? — перепитує бабуся, вдаючи, що не чує.
— Артур, мій син, — тривожно відповідає мати. Але тривожиться вона не за сина, а за свою маму: чи не збожеволіла вона від такої спеки?
— А-а-а! Звісно, він зрадіє вам! — ухиляючись від прямої відповіді, говорить бабуся.
Батьки Артура здивовано переглядаються: здається, старенька зовсім оглухла.
— Де Ар-тур, ку-ди він по-дів-ся? — вимовляючи слова по складах, питає батько, ніби перед ним не бабуся, а тубілець із диких джунглів.
Бабуся ще ширше усміхається і киває головою.
Батьки Артура стурбовано переглядаються. Бабуся розуміє, що пора нарешті сказати щось осмислене. Будь-що, аби тільки припинити ці розпитування.
— Він… Він пішов гуляти із псом! — виривається в неї.
Бабуся готова й далі обманювати, але ця відповідь влаштовує батьків.
І на біду, саме в цю мить із кущів, весело помахуючи хвостом і голосно гавкаючи, вискакує Альфред і спростовує бабусину версію.
Бабуся бачить, як усмішка поволі зникає з обличчя Артурової матері — ніби патина з полотна старовинного майстра під рукою недосвідченого реставратора.
— Де Артур? — запитує мати жорстко.
У цю мить бабуся ладна задушити Альфреда. Він знищив таку чудову версію! То що ж робити? І вона знову пронизує поглядом парочку, щоб хтось із них підказав їй наступну репліку.
Альфред перестає привітно махати хвостом і винувато скавулить. Він починає розуміти, що вчинив якусь дурницю, і тепер виправдовується.
— Ви з Артуром вирішили побавитися в хованки? — запитує його бабуся, відчуваючи, що тільки пес їй допоможе.
Альфред вдає, що все розуміє.
— Ці двоє дуже люблять бавитися в хованки! — пояснює бабуся. — Можуть бавитися так цілими днями! Артур ховається, а…
— А пес рахує! — перебиває її батько. В нього з'являється підозра, що його мають тут за дурня.
— Саме так! Альфред рахує до ста, а потім іде шукати Артура…
Стомлена і розгублена бабуся не помічає, що цього разу її вигадка не дуже вдала: Альфред не порахує і до одного!
Батьки Артура знову переглядаються: чи при повному розумі бабуся. Скидається на те, що старенька довго гуляла на сонці. Спека!
— І куди ж він звичайно ховається? Ви повинні знати його звички! — ввічливо наполягає батько.
Сподіваючись, що її відповідь прозвучить переконливо і чесно, бабуся енергійно струшує головою:
— В саду!
Ніколи ще неправда не була такою близькою до правди!
РОЗДІЛ 2
У глибині саду, за височенною травою, під шаром землі, порізаної мурашиними ходами, серед сплутаного коріння рослин ховаються руїни старих будівель, колись споруджених людськими руками. Самих стін давно немає, лишився тільки цегляний фундамент, який місцями виходить на поверхню.
Цегла ніби вросла в землю, потріскалась, покрилась бридким темним слизом і мохом. Тріщинки на цеглинах тонесенькі, як павутинки, але коли твій зріст не більше двох міліметрів, вони здаються бездонними прірвами.
Наші герої пересуваються вздовж такої прірви, Селенія, як завжди, попереду. Незважаючи на пережиті труднощі, вона така ж бадьора: будь-якої миті готова виконати покладену на неї місію.
Принцеса впевнено крокує по небезпечній стежці, ніби поспішає в магазин по Єлисейських полях. Жахливу прірву вздовж кам'яного тротуару вона навіть не помічає.
Услід за Селенією, намагаючись не відставати, підстрибуючи, біжить Артур. Він уже повірив, що всі попередні події — не сон, і що він справді став мініпутом. Проте якщо раніше хлопчик дуже переживав через свої сто тридцять сантиметрів і мріяв швидше вирости, то тепер він пишається своїм новим зростом. Хай йому біс! Не з