Таємничий острів - Жюль Верн

«Наутилуса» уже не було тут, не виднілися його вогні, які перемагали вічну ніч, що панує в гроті. Можливо, електричне світло, що живиться могутніми джерелами енергії, ще сяяло у глибині вод, але сюди, на поверхню, з безодні, де знайшов свою могилу капітан Немо, не пробивався жоден промінь.

Світло ліхтаря дозволяло, втім, Сайресу Сміту упевнено вести човен уздовж правої стіни печери. Під базальтовими склепіннями панувала тиша, як у домовині, в усякому разі в передній частині печери, тому що якийсь час потому інженер чітко розрізнив гул, що йде з надр землі.

— Це вулкан, — сказав він.

Незабаром до підземного гулу приєднався і їдкий запах хімічних сполук; Сайрес Сміт і Айртон ледве не задихнулися від сірчистих випарів.

— Цього ж і боявся капітан Немо! — промимрив Сайрес Сміт, і обличчя його злегка сполотніло. — І все-таки ми повинні дістатися до мети.

— Що ж, дістанемося! — відповів Айртон; він наліг на весла, і човен понісся всередину печери.

Хвилин через двадцять п’ять після початку руху човен досяг задньої стіни печери і зупинився.

Сайрес Сміт став на лаву і почав водити ліхтарем, висвітлюючи фрагменти стіни, що відокремлювала печеру від головного кратера вулкана. Яка товщина цієї стіни? Сто футів чи десять? Ніхто не міг би дати відповіді на це запитання. Але навряд чи вона була дуже товста, тому що підземний гул чувся тут абсолютно чітко.

Обстеживши стіну горизонтально, інженер причепив ліхтар до кінця весла та знову почав водити ним по базальтовій стіні, намагаючись освітити її верхню частину.

Звідси через ледве помітні тріщини пробивався між кам’яних брил їдкий дим, що отруював повітря в печері. Уся стіна була усіяна тріщинами, і деякі з них, що особливо чітко вимальовувалися на гладкій поверхні базальту, спускалися майже до самої води.

Сайрес Сміт стояв у глибокій задумі. Потім ледве чутно прошепотів:

— так, капітанова правда! Тут причаїлася небезпека, і небезпека справді жахлива!

Айртон нічого не запитав. За знаком Сайреса Сміта він знову взявся за весла, і за півгодини мандрівники вибралися з печери Даккара.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Розповідь Сайреса Сміта про його спостереження. — Спорудження судна прискорюють. — Останній раз у коралі — Битва вогню і води. — Що залишилося на острові. — Спуск корабля. — Ніч з 8 на 9 березня

Провівши в коралі цілий день і переконавшись, що господарство в порядку, Сайрес Сміт і Айртон переночували там і 8 січня ранком повернулися до Гранітного палацу.

Інженер негайно зібрав товаришів і повідомив їм, що острову загрожує найбільша небезпека, якій ніякі сили людські протистояти не можуть.

— Друзі мої, — сказав він, і в голосі його чулося глибоке хвилювання, — острів Лінкольна не належить до тих геологічних утворень, що проіснують стільки ж, скільки вся земна куля. Він приречений на більш-менш близьке руйнування, причина його загибелі знаходиться в ньому самому, і ніщо не врятує його.

Колоністи перезирнулися, потім здивовано подивилися на Сайреса Сміта, — вони не зрозуміли всього змісту його слів.

— Поясніть зрозуміліше, Сайресе, — зауважив Гедеон Спілет.

— Зараз поясню, — відповів Сайрес Сміт. — Я передам вам те, що капітан Немо сказав мені наодинці в нашій короткій бесіді.

— Капітан Немо? — здивувалися колоністи.

— так. Він хотів перед смертю зробити нам останню послугу.

— Останню? — повторив Пенкроф. — Останню послугу? Ось побачите, навіть і після смерті він ще не раз прийде нам на допомогу.

— Але що ж вам сказав капітан Немо? — запитав журналіст.

— Знайте, друзі, — відповів інженер, — що острів Лінкольна відрізняється своєю будовою від інших островів Тихого океану: надра його утворені так, що рано чи пізно підводна його частина повинна розвалитися.

— Розвалитися? Це острів Лінкольна розвалиться? Годі вам! — недовірливо вимовив Пенкроф і при всій своїй повазі до Сайреса Сміта знизав плечима.

— Слухайте уважно, Пенкрофе, — продовжував інженер. — Ось що встановив капітан Немо і що я сам помітив учора, оглянувши печеру Даккара. Печера йде під островом аж до самого вулкана і відділена від центрального його вогнища лише стіною, що замикає грот. Але вся ця стіна поцяткована тріщинами, і крізь них уже проникають сірчисті гази, що утворюються всередині вулкана.

— І що ж? — насупившись, запитав Пенкроф.

— А те, що під тиском цих газів тріщини збільшуються. Базальтова стіна розколюється, і через якийсь час, можливо дуже скоро, у тріщини заструменіє морська вода, що заповнює печеру.

— Чудово! — вимовив Пенкроф, намагаючись, як завжди, пожартувати. — Вода згасить вогонь у вулкані, і все скінчиться!

— так, усе буде скінчено! — сказав Сайрес Сміт. — Того дня, коли крізь пролом у стіні море увірветься до центрального вогнища вулкана, а звідти — у глибинні надра острова, де киплять розплавлені породи, того дня, Пенкрофе, острів Лінкольна вибухне, як вибухнула б Сицилія, якби в Етну потекло Середземне море.

Колоністи нічого не відповіли на це категоричне твердження інженера. Всі зрозуміли, яка страшна небезпека їм загрожує.

І треба погодитись, Сайрес Сміт анітрошки не перебільшував небезпеки. Багатьом уже спадало на думку, що, можливо, вдалося б згасити діючі вулкани, відкривши доступ воді в їхні розпечені надра, бо майже всі вулкани височіють на берегах морів або озер. Але такі фантазери не знали, що тоді б частина земної кулі злетіла в повітря, немов паровий казан, у якому раптом від несподіваного перегріву зріс би тиск пари. Кинувшись у замкнуте розпечене середовище, температура якого досягає декількох тисяч градусів, вода миттєво перетворилася б на пару, і вона вирвалася б назовні з такою силою, що розтрощила би будь-яку оболонку.

Отже, не підлягало сумніву, що острову загрожує жахливий кінець, що наближається година його знищення, — усе залежить від того, скільки ще протримається базальтова стіна в печері Даккара. Отут уже мова йде не про місяці, не про тижні, — мова йде про дні, може, навіть години!

Першим почуттям, що охопило колоністів, була глибока скорбота, Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, про руйнування того краю, що вони прагнули зробити квітучим і мріяли перетворити його на рай земний. Скільки даремно витрачено сил! Скільки праці змарнується!

Пенкроф не міг стриматися і заплакав; великі сльози котилися в нього по щоках, він навіть не намагався їх приховати.

Бесіда продовжувалася ще якийсь час, мешканці острова Лінкольна обговорювали, чи є для них ще яка-небудь можливість врятуватися: і на закінчення одностайно вирішили, що не