Таємничий острів - Жюль Верн
— Ми повернемося післязавтра, — відповів Сайрес Сміт, — мені необхідно побувати в коралі… Я хочу знати, чи скоро відбудеться виверження.
— Виверження! Виверження! — невдоволено пробурчав Пенкроф. — Начебто немає на світі речей, важливіших виверження. Мене, як бачите, воно анітрохи не турбує!
Незважаючи на всі докази моряка, поїздку, задуману інженером, призначили на наступний ранок. Герберту дуже хотілося вирушити разом із Сайресом Смітом, але він побоявся, що це остаточно зіпсує настрій Пенкрофу.
Наступного дня, на світанку, Сайрес Сміт і Айртон сіли у візок, запряжений парою онагрів, які крупною риссю повезли їх у кораль.
Низько над лісом клубочилися важкі чорні хмари, що виривалися з кратера вулкана. Ці хмари, застеляючи небо, складалися, цілком можливо, з різнорідних елементів. Не тільки дим, що б’є з жерла вулкана, додавав їм щільності, але й мінеральні речовини в пилоподібному стані, пуццолана і сірий попіл, дрібний, як борошно найвищого ґатунку. Вулканічний попіл настільки легкий, що спостерігалися випадки, коли він протягом кількох місяців тримався в повітрі, не осідаючи на землю. Після виверження вулкана в Ісландії, що сталося 1783 року, повітря ледве не цілий рік було так насичене вулканічним пилом, що сонячні промені з зусиллям пробивалися крізь його густу завісу.
Але набагато частіше ці дрібні частки осідають на землю, що відбулося й у даному випадку. Ледь Сайрес Сміт зі своїм супутником устигли досягти огорожі кораля, як з неба повалило щось схоже на чорний сніг або дрібний порох, і відразу ж усе навколо змінилося, як у казці. Дерева, луки, скелі зникли під темним шаром пилу товщиною в кілька дюймів. Але, на щастя, дув північно-східний вітер, він підхопив хмару і відніс її в море.
— От дивне явище, містере Сайрес! — сказав Айртон.
— Точніше, явище грізне, — відповів інженер, — ця пуццолана, ця здрібнена пемза, коротше кажучи, весь цей мінеральний пил, свідчить про те, що в самих глибинах вулкана відбуваються грізні процеси.
— І ми нічого не можемо зробити?
— Нічого, тільки спостерігати за підготовкою виверження. А поки, Айртоне, займіться своїми справами. Я ж тим часом піднімуся до Червоного струмка й обстежу північний схил гори. Потім…
— А потім… містере Сміт?
— Потім ми з вами відвідаємо печеру Даккара… Я хочу подивитися… Словом, за дві години я буду тут.
Чекаючи повернення інженера, Айртон зайнявся своїми муфлонами і козами, що поводилися якось неспокійно, стривожені, мабуть, першими ознаками Виверження.
Тим часом Сайрес Сміт дістався до гребеня східного відрога, обігнув Червоний струмок і дійшов до того місця, де під час своєї першої експедиції колоністи знайшли сірчане джерело.
Які величезні зміни відбулися тут з тих пір! Тепер до неба піднімався не один струмок диму, а цілих тринадцять, і били вони з такою силою, начебто їх виштовхував із землі могутній поршень. Зрозуміло, що в цьому місці земна кора піддалася страшному внутрішньому тиску. Повітря було насичено сірчистим газом, воднем, вуглекислотою, змішаними з водяними парами. Сайрес Сміт почував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, що покривали тут ґрунт: колись вони являли собою вивержений попіл, що перетворився згодом на тверду масу; Одначе ніяких свіжих слідів лави він не знайшов.
Ту ж саму картину, тільки, мабуть, ще більш характерну, ніж у районі Червоного струмка, інженер добачив, обстежуючи північний схил гори Франкліна. Хмари диму і язики полум’я виривалися з кратера: на землю градом падали дрібні камені; але лави не було, а це свідчило про те, що вивержені породи ще не досягли отвору головного кратера.
— Краще б цього вже не трапилося! — промурмотів Сайрес Сміт. — Тоді я знав би принаймні, що лава пішла своїм звичним шляхом. А хто поручиться, що виверження не відбудеться через яке-небудь нове жерло. Але головна небезпека не в цьому! Капітан Немо це передбачав! Ні, небезпека не в цьому!
Сайрес Сміт дістався до величезного потоку застиглої лави, що, роздвоюючись, обгинав затоку Акули. Там він уважно оглянув сліди колишніх вивержень. Він уже не сумнівався тепер, що останнє виверження відбулося у досить віддалені часи.
Потім він повернувся до коралю, прислухався до підземного гулу, що нагадував безперервні гуркоти грому; зрідка лунали голосні вибухи. О дев’ятій годині він уже був у коралі.
Айртон чекав на нього.
— Корм тваринам я роздав, містере Сміт, — сказав Айртон.
— Чудово.
— Але вони щось турбуються, містере Сміт.
— У них говорить інстинкт, а інстинкт не обманює.
— А тепер…
— Візьміть ліхтар і кресало, Айртоне, — відповів інженер, — і вирушаймо.
Айртон виконав наказ інженера. Ще заздалегідь він розпріг онагрів, і вони блукали тепер по коралю. Дослідники, замкнули ворота з зовнішнього боку й пішли вузькою стежиною до західного узбережжя: Сайрес Сміт попереду, Айртон позаду.
Вони йшли як по шару вати: весь ґрунт покривали дрібні часточки, що осіли з повітря. У лісах не було видно жодної живої тварини. Навіть птахи розлетілися. Іноді вітер, граючись, здіймав із землі попіл, і тоді мандрівники, оточені щільною хмарою, втрачали один одного з виду. Вони раз у раз прикладали носову хустку до очей і до рота, щоб не осліпнути і не задихнутися в цьому густому пилу.
Зрозуміло, що в таких умовах Сайрес Сміт і Айртон не могли йти швидким кроком. Та й саме повітря було важке, немов з нього вигоріла частина кисню, дихати ставало дедалі важче. Через кожні сто кроків доводилося зупинятися, щоб відсапуватися. Минула й десята година, коли наші мандрівники досягли гряди базальтових і порфірових скель, безладно нахаращених уздовж усього північно-західного берега острова,
Айртон і Сайрес Сміт почали спускатися вниз по стрімчастому схилу, намагаючись триматися тієї майже непрохідної стежини, що привела їх грозової ночі до печери Даккара. Втім, при денному світлі цей шлях виглядав безпечнішим, до того ж попіл, покриваючи гладкі, неначе відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи сковзатися ногам.
Незабаром подорожні досягли вала, що служив продовженням берега на висоті приблизно сорока футів. Сайрес Сміт згадав, що цей вал поступово знижується, утворює похилий спуск до моря. Хоча вже почався відлив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, били об підніжжя базальтових скель.
Сайрес Сміт і Айртон легко відшукали вхід до печери Даккара і зупинилися біля скелі, що служила немовби нижнім майданчиком вала.
— Човен тут? — запитав інженер.
— так, — відповів Айртон, підтягуючи до себе легкий човен, що вони приховали з Пенкрофом під склепінням базальтової печери.
— Що ж, рушаймо!
Обоє сіли в човен. Він легко сковзнув по хвилях під низько навислі склепіння печери; Айртон висік вогонь, запалив
