Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Гундзя знавісніло обплутав дітей мотузками. Неандерталець захопив Мишка й швиргонув на самісінький верх копиці. Слідом, одним пучком, полетіли близнята.

На соломі було досить непогано, завважив Мишко, немов у гніздечку. Якби скіфи не збирались їх відправляти до пращурів, то можна було б тут класно гратися, а то й заночувати. Однак близнята не поділяли Мишкових гарних думок. Вони взагалі ні про що не думали і нічого не бачили. Вони прилипли одне до одного і невтішно плакали.

Мишко підвівся. Попри негаразди в його серці таки жевріла надія. Він все ще сподівався, що скіфи жартують. Тобто вирішили їх налякати і провчити. А коли нарегочуться вдосталь, то відпустять.

Однак чим далі, тим більше гра дорослих скидалася на страшну правду. Он скіф’яра, що розкарячився, завзято цокає камінцями. Оранжеві іскри віялом вилітали із-під його чорних долонь і падали на підстелену солому. А навколо скирти, підготовленої для спалення, наростало пожвавлення. Чорнопикі нетерпляче підскакували. Одні струшували брязкальцями і ті противно тріщали; другі гупали в бубони; треті дули в ріжки. З того боку, де скіф’яра пихтів із камінцями, тріщала солома і кучерявився дим.

Вгору вистрелив червоний язик, розсипаючи миготливі іскри. Чорнопикі зняли радісне волання. А діти від страху кричали. І дуже голосно. Мишко ніколи так голосно не кричав. Лулі, напевно, теж. Елісса ридала і кликала татка. І тому виходило у неї не зовсім голосно.

Згодом Мишко жалкуватиме, що так голосно кричав. «Міг би не дерти горлянку, а лише вдавати з себе переляканого. Адже тоді сталося таке, чого я через страх випустив із уваги», — з прикрістю признавався хлопчик.

Несподівано вороженьки залементували і розбіглися. Мишко стулив рота. Лулі перестав кричати, а тільки схлипував. А от Елісса все ще ридала і надривно кликала татка. Мишко штурхнув дівчинку в бік. Вона гикнула і стихла.

На майданчику перед вогнищем творилося неймовірне. Сильніші збивали з ніг слабших. Деякі з розгону стукалися лобами і падали навзнак. Кувікало (це Мишко згори чітко бачив) животом наїхав на Гундзю і той упав, задерши сухі, як ходулі клоуна, ноги. Але прудко перевернувся і поліз рачки. О, якби Гундзя брав участь у змаганні з плазування, то прийшов би до фінішу перший. Двохметровий Неандерталець, розставивши широко ноги, плуганив. Раз за разом спотикався і тому тікав не швидко. До того ж, розчепірений, він займав багато місця. Дехто з утікачів, зігнувшись, прошмигував між його кривих ніг.

І тут діти побачили Жовтопузика-Веселку. Біля скирти, що з одного боку тріщала в зубах вогню, змій вихором крутився. При цьому швидко ріс. Зробився просто гігантом. Ось зметнувся у небо, тримаючись землі долішнім кінчиком хвоста.

Мишко роззявив рота. Він такого ніколи не бачив: грубезне тіло Жовтопузика-Веселки з боків обростало зеленими воланами. Тепер змій нагадував велетенський листок. Затріпотів воланами, наче крилами, і злетів.

Діти задерли голови. Вони невідривно слідкували за дивом, що опоясувало небо. Заплакана Елісса шепотіла: «Веселко, куди ти полетів? Чому нас покинув?» Мишко ковтнув слину, що зібралася від напруження. Він звернув увагу на те, що скіфи падали долі. Хлопчик перевів погляд на небо. О, диво предивне! Над ним розцвіла прекрасна веселка.

Скіфи повскакували на ноги. Із захватом кричали у небо:

— Коломбія! Коломбія!

— О, верховний Папаю! Слава тобі за милість до нас!

— Всесильний бог прислав до нас Коломбію, свого помічника!

— Папай велів не приносити у жертву дітей!

— Папай очистив від скверни перлове місто!

Коли веселка розтанула, то збуджені скіфи вискакували на коней. Верхівці мчали до брами, за якою невгамовно шуміло море.

Діти з’їхали з копиці, що мала для них стати могилою. Переповнені радісними почуттями, озвучували свої враження:

— Сильно Веселка вчинив! Правда, сильно, — раділа Елісса і штурхала хлопчиків гострими кулачками.

Лулі бурхливо підтримував сестричку. Він так голосно белькотів, що аж захлинався. Мишко відбіг від радісно-збудженої Елісси, точніше — її гострих кулачків. В його головці виникла ідея.

— Друзі, хочу вам дещо запропонувати.

— Що? — насторожилася Елісса.

— Слухайте: Жовтопузика-Веселку скіфи назвали Коломбією. Пропоную його назвати Жовтопузик-Веселка-Коломбія. Тепер у цій назві повна характеристика нашого визволителя. І те, що він жовточеревий, і що стає веселкою, і що є помічником Папая! Згодні?

— Називай, як хочеш. Нам однаково, — буркнула Елісса.

Дівчинка уважно оглянула свою сукенку. Розправила пом’яті складки, зняла солому. Роздумувала вголос:

— Дивно. Скіфи помчали на конях до брами, за якою море… Чому? Може, вони зовсім пішли з міста. Дикуни.

— Напевно, змивають болото, — гадав Мишко.

— Хлопчики, ходімо за місто, — запропонувала Елісса.

Мишко мав рацію: скіфи купалися. Вони, мов пустотлива малеча, збурювали воду, бризкали одне в одного, реготали. Зробилися білошкірими (точніше — засмаглими), бородатими, із нормальним (правда, задовгим як для чоловіків), волоссям. Також заводили у воду своїх коней і ретельно змивали з них болото.

Мишкові кортіло плавати. Але друзі його не підтримали.

Елісса підібрала покусані губки.

— Не хочу. Вода брудна після тих дикунів.

Лулі від Мишка демонстративно відвернувся.

Мишко звернув увагу, що сині рисочки з обличчя Елісси зникли. «А, їх змили сльози», — здогадався. Хотів запитати, для чого вона малювала ті рисочки. Але близнята з таким непривітним видом стежили за скіфами, що Мишко не наважився про те Еліссу спитати. Він остаточно переконався: малі фінікійці були єдині в нелюбові до скіфів. Вважали їх диким відсталим народом. І не прощали їм образ.

У воротах брами виріс вершник. Він притулив до рота шкіряну сурму й гучно просигналив. Відвів сурму вбік, прогорлав:

— Сотник скликає всіх на майдан!

Скіфи виводили з моря коней. З мішків, залишених на валунах, хапливо витрушували повсякденний одяг. Натягували на мокре тіло просторі барвисті штани, світлі сорочки. Зверху надівали шкіряні жилетки, прикрашені аплікаціями. Кожен воїн підперізувався чересом — широким