Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

— Ховаймося.

Поки діти шукали закапелка для схованки, повітря задзвеніло на височенній ноті. З неба на місто сипонув вогненний дощ. Вогонь несли тисячі стріл, що миготіли, як іскри з-під зварного для металу пристрою. Звук, що створювали стріли, теж був надзвичайно противний — дзвінкий і тріскучий. Повітря розцвітало помаранчевими феєрверками. Під легким подувом вітру красиве світло переломлювалося й колихалося барвистими хвилями, схожими на північне сяйво.

Мишко подався вперед. Він не вірив власним очам. Цей вогонь не шкодив мотлоху, не палив ганчір’я. Очеретяна і солом’яна покрівля мазанок залишалися такими ж, як до обстрілу. Чому?

Несподівано він знайшов відгадку своєму запитанню. «Чорнопикі вміють добувати радіоактивне світло! Адже радіація не псує речей. Радіація невидима, але небезпечна для живих істот. Можливо, чорнопикі творили вогонь, якого вчені двадцять першого століття ще не відкрили.»

Вершники переможно гелкотали. Ногами і нагаями спонукували коней до швидкого бігу. Ось проскочили місток, прокладений над ровом, і ринули у відчинену браму.

Діти метушилися, шукали на майданчику башти схованки. Лулі вибудовував перед собою барикаду з віників. Елісса підкотила до стіни величезного горщика і зникла у ньому. Мишко, мов заєць, плигав поміж обома. Він так розгубився, що не бачив придатного для схованки ні предмету, ні кутка.

Із закапелка, що темнів між баштою і фортечною стіною, вискочив щур. Тваринка трюхикала попід стіною, потім зникла у сходовому марші. Мишко метнувся у закапелок, покинутий щуром. Налетів на горщик, на кшталт макітри. Не роздумуючи, стрибнув у місткий посуд. Під його ногами щось чвакнуло, а в ніс шибнув неприємний запах. Хлопчик на те не зважав. Навпаки, тішився: знайшов класну схованку. Вона ліпша проти схованки близнят. У макітрі можна сидіти, а за бажанням — поспати. Під собою він намацав слизькі, вкриті мохом, кавалки. Напевно, раніше вони були їстівними коржами. Але через дощі розмокли і розпалися.

Мишко згадав, що Елісса, хоча й підскакувала до нього зі стиснутими кулачками та гордувала ним, як людиною другосортною, скіфом, насправді плакса і боягузка. А її брат не тільки німий, а ще й забудькуватий. Значить, він, Мишко, повинен піклуватися про дітей. Переповнений почуттям відповідальності, стишеним голосом наказав.

— Сидіть тихо. Я до вас свисну, коли небезпека мине.

Відповіді не прозвучало. Тільки і того, що зашурхотіли віники і кахикнула Елісса.

Мишкові кортіло зробити малим інші цінні настанови. Та його слух розрізнив у загальному гулі, що наповнив місто, підозрілі звуки. Той, хто їх створював, тупотів камінними сходами башти. Хлопчик сів на гнилі коржі і почав маскуватися: витягував із-під себе кавалки, клав їх на голову.

Неприємності могло б дітей не зачепити. Чорнопикі погуляли би площадкою башти, милуючись зеленим довкіллям, поцвіркали через губу та й пішли б собі геть. На жаль, так не сталося, як того дітям хотілося. І все через коржі. Спочатку лежали на Мишковій голові тихо. Звичайно, смерділи. Тягучі патьоки збігали хлопчикові на лоб і щоки, а кавалки заповзали за горловину футболки. Та хлопчик мужньо терпів тихі тортури. Але коржі взяли і разом ожили. Доріжками від патьоків полізли мільйони хробаків.

Мишко і згрібав ту мерзоту, і доставав її з-під футболки і люто чавив. Одначе паразитів ставало все більше і більше. І всі вони перебували у русі. Серед хробаків виділялися слідопити. Тонесенькими вусиками вони виявили в носі Мишка дірочки. Ото для слідопитів радості! Полізли ще вище. Аякже. Прагнули вивчити всю порожнину. І при цьому так лоскітно-нахабно перебирали мікроскопічними лапками, що Мишко не витримав — чхнув. Відразу стиснув ніздрі. Але не втримався — і чхнув кілька разів підряд.

Після цього події розгорнулися з блискавичною швидкістю. Макітра, в якій принишк герой, відірвалася від підлоги. Плавно проплила в повітрі й перевернулася. Мишко разом із кавалками випав із макітри і впав на кам’яну підлогу.

Хлопчик скочив на ноги. Шалено здирав з голови коржі, відтягував на животі футболку — витрушував хробаків. Ногами топтав мерзоту.

— Увижається? Мара? — гугняво прозвучало над його вухом.

Хлопчик закляк. На відміну від чорнопиких, він точно знав: вони йому не ввижаються і не є примарами. Один — довготелесий, довгоголовий і рукастий. Другий — коротконогий, з відкопиленим п’ятачком. Але суворий вид одного і другого підказував, що ліпше з ними справи не мати. Треба рвати кігті. І негайно.

Чорнопикі, однак, блискавично відреагували — перехопили бігуна. Він завис на довжелезних руках Гундзі. Знизу його боляче смикав Кувікало (чорнопикі отримали такі прізвиська).

Проте хлопчик не здавався. Кувікалу зацідив у пузо (той по-поросячому вищав). З бороди довготелесого вирвав жмут липкого зеленого волосся.

— Щеня! — лаявся Кувікало.

А Гундзя, заклавши язика під долішню губу, шваркнув Мишка в потилицю. Під футболкою у хлопчика враз ожив хробак. Ні, либонь, два. А, може, три. Вони не випали разом з усіма і лише тепер дали про себе знати. Мишко в’юном крутився. Несамовито кричав і лупив варварів[10] ногами:

— А-а-а-а! Пустіть мене. Ой, кусає! Ой, гризе. Ой, лоскітно. Ой, умру!

Гундзя тримав Мишка, мов шкодливе кошеня, за шкірку. Кувікало же бігав на безпечній відстані й присікувався до малого:

— Звідки ти взявся? Чому не здох разом з усіма?

— А чому ти не здох, чорна свиня, — відгризнувся хлопчик. — Рох, рох, рох.

— А ти щур, — кувікнуло у відповідь.

Чорнопикий коротун штурхнув Мишка під ребро й повторював, як заведена лялька:

— Щур, щур, щур…

— Та не щур я, а Михайло, — суворо поправив хлопчик.

Він ще активніше розмахував ногами. Прагнув достати кривдника і віддячити йому за образу. Проте, рукастий надто чіпко його тримав. Тоді Мишко всі свої сили направив на нього.

— Ти, Гундзя,