Таємничий острів - Жюль Верн
Усе небо палахкотіло вогнем… Блискавки спалахували безупинно. Вони вдаряли у вершину вулкана, спрямовувалися в кратер, огорнутий густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум’я.
За кілька хвилин до одинадцятої години колоністи дійшли до карниза високої гряди, що піднімалася над океаном на західному березі острова. Внизу, за п’ятсот футів, ревів прибій.
Сайрес Сміт вирахував, що вони відійшли від кораля на півтори милі. Від цього місця дріт ішов униз між скель; простягнувшись крутим схилом вузького і звивистого яру.
Колоністи почали спускатися, ризикуючи викликати обвал кам’яних брил, що погано трималися і, падаючи, могли скинути їх у море. Спуск виявився вкрай небезпечним, але мандрівники зовсім про це не думали, — вони вже не владні були над собою. Таємничий притулок незнайомця притягував їх до себе з нездоланною силою, як притягає магніт залізні ошурки. Вони майже несвідомо спустилися в яр, хоча навіть серед білого дня схили його здалися б страшними. З-під ніг мандрівників котилися камені й при спалахах блискавки сяяли, неначе розпечені метеори. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон замикав хід. Рухалися то повільно, крок за кроком, то ковзаючи по гладкому, наче відполірованому кам’яному схилу, а потім, піднявшись на ноги, продовжували свій шлях.
Нарешті, дріт, зробивши крутий поворот, потягнувся між прибережних стрімчаків до чорної гряди рифів, об які важко билися хвилі в дні великих припливів. Колоністи дійшли до нижніх уступів базальтової стіни. Низом її паралельно до моря йшов довгий вузький вал, уздовж його вився телеграфний дріт, і колоністи рушили в цьому напрямку. Не пройшли вони й ста кроків, як почався пологий схил, що й привів їх до моря.
Інженер схопив кабель і побачив, що він іде під воду.
Супутники зупинилися біля Сайреса Сміта, вони були приголомшені.
В усіх вирвався вигук розчарування, майже розпачу. Невже потрібно кинутися в море, шукати якусь підводну печеру? Однак усі були такі збуджені, схвильовані, що, не вагаючись, зробили б навіть це.
Сайрес Сміт зупинив своїх товаришів.
Він підвів їх до заглиблення в скелі й сказав:
— Почекаймо тут. Зараз приплив. Коли море відступить від берега, шлях відкриється.
— А чому ви так думаєте?.. — запитав Пенкроф.
— Він не покликав би нас, якби дороги до нього не існувало.
Сайрес Сміт сказав це так упевнено, що ні в кого не знайшлося заперечень. До того ж думка його здавалася цілком логічною. Вважалося прийнятною версією, що біля підніжжя базальтової стіни існувала підводна печера, вхід до якої закривали зараз хвилі.
Довелося чекати кілька годин. Колоністи мовчки стояли, втиснувшись до своєрідної ніші, видовбаної хвилями в базальтовій стіні. Пішов дощ, і незабаром з чорних хмар, які роздирали зиґзаґи блискавок, потоками почала падати злива. Луна гучно повторювала оглушливий гуркіт грому, підсилюючи його.
Колоністів охопило безмежне хвилювання. У кожного виникло безліч дивних думок. Усі чекали чогось надприродного: ось зараз виникне перед ними величне видовище, з’явиться велетень-чарівник, — адже тільки казковий образ міг відповідати їхньому уявленню про таємничу могутність незнайомця.
Опівночі Сайрес Сміт, узявши ліхтар, спустився до самого моря подивитися, як розташовані внизу скелі. Відлив на той час тривав уже другу годину.
Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого грота. Кабель, повернувши під прямим кутом, ішов у його зяючий отвір.
Сайрес Сміт повернувся до своїх супутників і спокійно сказав:
— За годину можна потрапити до печери.
— Виходить, вона справді існує? — запитав Пенкроф.
— А ви сумнівалися? — відповів запитанням Сайрес Сміт.
— Але ж у печері все-таки залишиться вода; що, коли там глибоко буде? — зауважив Герберт.
— Під час відливу вода, можливо, цілком іде з печери, — сказав Сайрес Сміт, — і тоді ми пройдемо по дну, а якщо вода там залишається, нам, безсумнівно, вдасться знайти ті чи інші засоби переправи.
Минула година. Усі спустилися під дощем до моря. За три години рівень води понизився на п’ятнадцять футів. Вхід до печери поступово оголювався, верхівка склепіння виступила над морем щонайменше на вісім футів. Пінисті хвилі, вируючи, протікали під ним, немов під аркою моста.
Нахилившись, інженер побачив якийсь чорний предмет, що гойдався на воді, і притяг його до себе. Це був човен, прив’язаний мотузкою до виступу внутрішньої стінки печери. Човен був зроблений із щільно скріплених між собою листів заліза. На дні його, під ослонами, лежало два весла.
— У човен! — сказав Сайрес Сміт.
За мить усі вже були в човні. Наб і Айртон сіли на весла, Пенкроф узявся за стерно. Сайрес Сміт, поставивши на форштевень ліхтар, висвітлював шлях.
Проїхали під низько навислою аркою грота, — і раптом склепіння піднялося високо і розширилося; але навколо стояла густа пітьма, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити, наскільки велика ця печера, встановити хоча б приблизно її ширину, висоту і глибину. У надрах цієї підводної базальтової схованки панувала велична тиша. Зовні туди не долинало ані найменшого звуку, для спалахів блискавок були нездоланними товсті стіни.
Подекуди на земній кулі існують величезні підземні печери, своєрідні природні велетенські склепи, що зберігають сліди тієї далекої геологічної епохи, в яку вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. такі, наприклад, фінгалова печера на острові Стаффа, одному з Гебридських островів, або гроти Морга в бухті Дуарнене в Бретані, гроти Бонифачо на Корсиці, печера Ліз-Фіорда в Норвегії і велетенська Мамонтова печера в Кентуккі заввишки п’ятсот футів і довжиною більше ніж двадцять миль. У багатьох місцях земної кулі природа вирила такі склепи, вони збереглися і викликають захват людини.
Щодо печери, у якій опинилися колоністи, у них виникло запитання — чи не доходить вона до самої середини острова? Човен плив уже чверть години, роблячи повороти, що вказував Пенкрофу інженер, коротко подаючи сигнал, і раптом він скомандував:
— Праворуч!
Човен змінив напрямок і пішов біля правої стіни печери. У інженера виникло розумне бажання перевірити, чи тягнеться, як і раніше, уздовж неї кабель.
Кабель ішов уздовж стіни, чіпляючись за її виступи.
— Вперед! — наказав інженер.
Два весла разом занурилися в чорну воду, і човен рушив далі.
Плили ще чверть години, від входу печери подолали, мабуть, півмилі, і знову пролунав голос Сайреса.
— Стоп! — скомандував він.
Човен зупинився, і перед очима здивованих мандрівників засяяло яскраве світло, що освітило величезну печеру, так
