Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

Старий швидко переклав. Вислухавши відповідь свого хазяїна, він сказав:

— Пан Бодуен попереджає вас: якщо буде порушена недоторканність дипломатичного житла, він звернеться до свого уряду.

Попов нетерпляче труснув головою:

— Це його право! — І він сказав до своїх: — Ващенко, ти побудь тут, а ви, Петре і Зуєв, ходімо зі мною!

Бодуен швидко щось сказав економові, і той шмигнув у двері. Сам він лишився на місці, заступаючи вхід. Попов підійшов до нього впритул.

— Дозвольте пройти!

Той не поворухнувся.

— Дозвольте пройти, кажу! — повторив Попов, і голос його пролунав погрозливо.

Як і раніш, тримаючи руки на грудях, Бодуен відступив на крок до дверей і раптом заговорив по-російськи, повільно, чітко, карбуючи кожен склад.

— Ім'ям великої держави, яку я маю честь тут представляти, я категорично заперечую проти вторгнення в будинок, що їй належить!

— Ага! — посміхнувся Попов. — Ви згадали російську мову! Ви, очевидно, добре знаєте і німецьку, якщо так легко розумієте німецьких шпигунів… Досить базікати: постороніться, добродію!

— Я ще раз повторюю… — почав був Бодуен.

Він не встиг договорити. На вулиці знявся галас, тупіт, пролунали постріли. Попов різко повернувся:

— Що там таке?

Силін зробив йому знак лишитися на місці і вийшов на ганок. Альошка й Пантюшка вискочили теж.

У темряві недалеко від будинку лежала людина. Інша нахилилася над нею.

— Що трапилось? — вигукнув Силін.

— Товаришу Силін, — випрямившись, сказав фронтовик, що лишився біля будинку на варті, — цей з вікна вистрибнув. Я гукнув: стій! А він стріляти. Довелося й мені.

— Убив?

— Здається, є трохи!..

Силін підійшов ближче і запалив сірника. На бруківці, відкинувши руку з пістолетом, лежав чоловік у короткій порваній чумарці. Вогник сірника відбився в його відкритих очах. Плоска кепочка відлетіла вбік, оголивши лисий череп. Силін розстебнув чумарку, під нею був німецький френч. Ретельно обшукавши вбитого, Силін з допомогою хлопців стягнув з нього чоботи і обшарив ноги. В шерстяній шкарпетці він знайшов пачку папірців…

Потім вони повернулися в будинок.

— З вікна вистрибнув озброєний чоловік, — коротко сказав Силін Попову.

Той повернувся до Бодуена.

— Ну, що ви на це скажете?

Бодуен не відповів. Він добре вмів володіти собою, цей іноземець: на його голеному обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Так… — промовив Попов.

Рішуче відсторонивши Бодуена плечем, він разом з Силіним і Зуєвим увійшов у внутрішні кімнати особняка…

Усі мовчали. Бодуен, прихилившись до одвірка, стояв нерухомо, виставивши гостре підборіддя.

Коли Попов з фронтовиками повернувся, кожен з них ніс на плечах новенькі гвинтівки. Попов затримався перед Бодуеном.

— Знайдену у вас зброю російського зразка ми конфіскуємо, — сказав він. — Завтра вам буде надана можливість виїхати з Херсона.

Бодуен не відповів, дивлячись кудись убік. Попов збіг по сходах.

— Усе. Можна йти.

ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

Повернувшись у штаб, Силін насамперед спитав у вартового, чи не виходив хто-небудь з готелю. Вартовий сказав, що він нікого не випускав, крім ординарців, і що в штабі зараз тільки Киренко.

— Ващенко, розпорядись відносно гвинтівок, — сказав Силін, — а ви, хлопці, ходімо з нами.

Вони вчотирьох піднялися на другий поверх.

У канцелярії було світло: горіло кілька ліхтарів на стінах. Писарі спали, схиливши голови на стіл. Двоє фронтовиків диміли цигарками біля дверей — це були вартові, яких Силін лишив тут, коли виходив з Пантюшкою.

Із свого місця підвелася друкарка.

— Товаришу Попов, — заговорила вона вимогливим, ображеним тоном. — Я не розумію, чому зі мною так поводяться! Ці люди не випускають мене з приміщення. Адже я, кінець кінцем, не військовослужбовка! Вже ніч, маю я право відпочити?

— Зараз розберемося, — відповів Попов, скоса глянувши на неї.

Разом з Силіним він зник у кімнаті Ради. Хлопці залишилися в канцелярії.

Альошка дивився на друкарку і думав: ось через цю жінку загинули Костюков і Пахря…

Було щось хворобливе, нечисте в її білому обличчі, в бігаючих очах, напівприкритих тонкою ліловою шкіркою повік, у кожному її русі, нервовому і поривчастому. Сівши до столу, вона витягла шию, прислухаючись до нерозбірливого гулу голосів за стіною.

Голоси стали гучніші, ще гучніші, загриміли кроки…

Прокинулись писарі.

Двері розчинилися навстіж — на порозі з'явився величезний, скуйовджений Киренко. Силін і Попов намагалися вдержати його. Але Киренко вирвався і, важко ступаючи, так, що в ліхтарях затріпотіли вогники, підійшов до столу друкарки,

— Ось ця? — хрипко спитав він. — Ось ця сама?..

Жінка схопилася. Обличчя її стало покриватися прозорою пергаментною жовтизною.

Киренко дивився їй просто в очі.

— Це ти… Костюкова загубила?.. — З придихом на кожному слові промовив він.

— Що він говорить?! Я не розумію!.. — забелькотіла вона, жалібно і розгублено оглядаючись на Силіна й Попова.

— Не розумієш?! А!.. — І Киренко почав обривати застібку на кобурі.

— Що ви робите! — Жінка відсахнулась до стіни, розширеними очима стежачи за його пальцями.

— Стій, Павле! — Силін схопив Киренка за руку. — Поговорити треба!..

— Пусти!.. — хрипів той. — Пусти! Роздушу гадину!..

З допомогою Попова, і вартових Силіну вдалося відтіснити його до дверей.

— Ну, вам тепер усе ясно? — спитав Попов у друкарки.

Вона насилу промовила:

— Я нічого… не… розумію…

— Ах, ви ще не розумієте, мадам, або як вас там… фон-Гревеніц!

У жінки здригнулися плечі. Немов захищаючись, вона витягла поперед себе вузькі долоні:

— Що ви!.. Що ви!.. Це брехня!..

— Брехня, кажете? А це теж брехня? — і Попов помахав пом'ятим листком копіювального паперу. — Пізнаєте? — Він підняв копірку на світло і повільно прочитав — «Командирові революційного загону севастопольських матросів, товаришеві Мокроусову… Наказ…» Це ви друкували? Ми взяли цей документ у вбитого німецького шпигуна!

Альошка мимохіть підвівся. Він згадав Маркова і чорну ганчірку, яку той передав Бодуену. Так ось що це було!..

Жінка облизала губи…

— Я нічого не знаю! — видавила вона. — Це помилка…

— Он як, помилка!.. Можливо… До речі, у того шпигуна ми знайшли ще один лист. Так ось у тому листі пан Бодуен з найкращого боку рекомендує вас німецькому командуванню…

Жінка піднесла руки до помертвілого обличчя і опустилася на стілець.

— Ну, це теж помилка? А загибель Костюкова з загоном?.. А захоплений німцями кілька днів тому обоз з боєприпасами, — це, мабуть, теж помилка?..

Обличчя Попова перекосилося від гніву. Прямі й гострі зморшки окреслили рот.

— Все… Скінчилися ваші помилки, шановна фон-Гревеніц! Шкода, що пізно! Не розгадали вас вчасно! Ну, що ж, не вміємо ще, навчимося. Навчимося!.. — Повторив він, — Одного не можу зрозуміти: як ви дійшли до цього, ви, російська аристократка? В героїні пнулися? Чи перед німцями хотіли вислужитись?