Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.
— Ось як було, хлопці, — сказав він, помовчавши. — Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, — всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала. Їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося… — Він покашляв у кулак. — Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це довідаються — всьому кінець…
— Тепер не довідаються, — промовив Пантюшка.
— Гадаєш? А про того шпигуна, що втік, ти забув?
— Папірець же не в нього був.
— Мало що! На словах хіба не можна передати?
Пантюшка подумав і стривожено засовався на тапчані.
— А й справді! Як же тепер, товаришу Силін? Треба, значить, матросів назад!
У голосі Силіна з'явилися злі нотки:
— А я що кажу? Попов затявся, розумієш, і не зрушити його: як вирішили, так, мовляв, і буде. Ех, надто багато у нас начальства, кожен думає, що він Суворов. Киренко теж на його боці — от і посперечайся з ними!.. Чуєш, Олексію, Киренко ж на тебе злий. Чому, каже, він за шпигунку заступився? Сам, мабуть, біла кость, контра…
Альошка схопився.
— Я? Це я біла кость?
Силін потяг його за руку, примусив сісти.
— Сам винен: не треба було лізти. Знайшов кого захищати!.. Я Киренку кажу: «Ти що, Павле, цей же хлопчина сам її вистежив». І про батька твого розповів. Тільки тим і заспокоїв. Та-ак, Олексію, іншим разом будеш обережнішим: це ж тобі війна, з поспіху буває не розбереш, хто свій, а хто не свій. Думаєш, я не розумію, чому ти психонув? Я розумію, я, брат, усе розумію. Та не можна так. Воювати тільки починаємо, багато ще буде крові. Вороги всюди. Німці — що! Страшніший є ворог. Кожен буржуй на нас вовком дивиться, намагається в спину вдарити. Або візьми Бодуена. Подивився я сьогодні, як він живе. Скрізь фарфор, підлога паркетна, блиском блищить, на стелі янголятка намальовані і висять такі штуки для ламп, що я зроду не бачив. А в спальні під ліжком — гвинтівки. От тобі і янголятка!..
— Товаришу Силін, — сказав Пантюшка, — не розумію, який йому резон німцям допомагати, його ж країна теж з німцем воює. Він якось на мітинг приїздив. Народу була сила. Сам думний голова говорив, що союзники нам допоможуть німців подолати, і на Бодуена показував. А той усе підтакував.
— Дивак ти, хлопче, — усміхнувся Силін. — Це він міському голові був союзником, а не більшовикам. Тепер усе по-іншому. Була тут раніше «електрична компанія», свої фабрики мала, і цей самий Бодуен у ній пайовиком був, ніби хазяїном, чи що. А більшовики ті фабрики прибрали на користь народу. Тепер Бодуену наплювати, хто буде — німці, чи чорт, чи диявол — аби не більшовики. Зрозумів? Він з німцями від однієї мами…
— А чому ж тоді не взяли його? — приставав дійшли й Пантюшка. — А Попов ще каже: дамо виїхати!..
Силін за звичкою потер підборіддя.
— Я в цьому, брат, і сам не розбираюсь, — признався він. — Дипломатія… Хитра справа! Попов каже: «Не можна». А він освічений, йому видніше. В Петрограді, чув, Надзвичайну комісію організували по боротьбі з контрреволюцією? Надзвичайну! — повторив він багатозначно. — Доберуться, напевно, і до цих бодуенів… Ну ось, хлопці… Влізли ви у цю кашу, так треба триматися. Самі кажете: не маленькі. Зажди, Олексію, прийде час, такими станете революціонерами — на диво! — Силін засміявся і поплескав Альошку по коліну. — Щось ще хотів тобі сказати, Олексію… — Він поморщився, торкнувся пальцем скроні. — Що ж це?.. Ні, не пригадаю… Все. Піду… А втомився я — сил немає!
Він глянув на вільний тапчан, видно, його долало нестерпне бажання лягти. Зітхнув.
— Ну, добре, відпочивайте. Завтра підемо того гімназиста брати, що до неї ходив.
— Маркова, — підказав Альошка.
— От-от. Прощупаємо, що за фігура… Якщо, звичайно, все буде в порядку, — несподівано додав він.
І, розпрямивши плечі, мов струшуючи з них якийсь тягар, важко пішов до дверей. Альошка погасив каганець.
— Хороша він людина! — сказав Пантюшка.
— Хороша, — погодився Альошка.
Пантюшка спитав:
— Поспимо, Альошко?
— Поспимо, Паню.
Але довго ще лежав Альошка без сну…
Перед світанком повернулися фронтовики і Ващенко. Мовчки поставили гвинтівки в піраміду, мовчки розійшлися по тапчанах.
Непомітно поріділа ніч. Немов народжуючись із мороку, окреслилися предмети. Минуло ще трохи часу, і повітря за посвітлілими вікнами набрало легкого золотавого відтінку.
Настав ранок четвертого квітня — дня вирішального бою за Херсон.
З першими променями сонця за містом пролунала канонада…
ЧЕТВЕРТЕ КВІТНЯ
Чи були тому виною шпигунські донесення, чи німці самі розгадали нескладний маневр повстанців — невідомо. Як би там не було, наступ вони почали саме в центрі. Дружина вадонівських робітників не змогла стримати їх натиску. В останню мить Рада п'яти перекинула чорноморців на попереднє місце, але вони прийшли занадто пізно. Фронт був прорваний, і німці почали швидко розширювати пролом.
Якщо й раніше захисники міста значно поступалися ворогові в чисельності і озброєнні, то у них принаймні була міцна оборона. Тепер вони втратили і цю перевагу.
Ще точилися бої біля вокзалу, ще лилася кров за кожну хатину на міській околиці, ще загороджувач «Ксенія», розжарюючи стволи своїх двох невеликих гармат, посилав снаряд за снарядом по наступаючих німцях, але доля Херсона вже була вирішена…
Десь о дев'ятій годині ранку німці зайняли вокзал і вдерлися в місто.
По всіх вулицях, що тяглися до Дніпра, рушили їх сірозелені цепи…
Альошка розгубив усіх — і Пантюшку, і Силіна. В метушні, вискочивши із штабу разом з караульною командою, він якимсь чином опинився на Говардівській вулиці, біля старих цегляних лабазів.
Тут
