Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— От що, — намагаючись говорити якомога спокійніше, сказав Альошка, — тобі треба прямо до кого-небудь з п'ятірки, такі справи тільки вони вирішують. Зараз нікого нема, хочеш — почекай.
— А це довго?
— Хтозна, точно сказати не можу. Іди в канцелярію і посидь там.
Марков швидко глянув на нього, відвів очі і, наче в роздумі, промовив:
— Мабуть, варто почекати…
Альошка сам одвів його в канцелярію і відчинив двері. Друкарка підвела і опустила голову…
— Ось тут і посидь, — сказав Альошка, — скоро хтось прийде.
— Спасибі тобі! — гаряче подякував Марков. — Я почекаю…
— Нема за що, — сказав Альошка. — Піду, діло є.
— Добре, добре, тепер я вже сам.
Альошка вийшов з канцелярії.
… По сходах він летів стрімголов, вихором увірвався в караульне приміщення.
— Пантюшко, швидше!
— Що таке? Що трапилось?
— Прийшов до неї один!.. Ти Вітьку Маркова знаєш? У якого моторка була!
— Ні!
— Зараз побачиш… Гімназист, зі мною вчився… Швидше, тобі кажу!
— Чого там швидше?
— Біжи на ріг, сховайся. Як побачиш, що він вийшов, іди за ним, а я слідом за тобою! Мене він знає…
Пантюшка сполошився, скочив на ноги, схопив драгунку.
— Швидше! — квапив Альошка. — Стій! Гвинтівку залиш, надто помітно…
— Та як же я без зброї?
— На біса вона тобі?
— Без зброї не піду! — вперто заявив Пантюшка.
— Тьху, дурень!.. — На столі валявся німецький ножовий багнет, яким різали хліб. Альошка ткнув його Пантюшці. — На, сховай під куртку. Та скоріше ж, чорт!
Він кинув драгунку на тапчан і виштовхнув Пантюшку з кімнати…
Що б не думав Альошка про Маркова, з яким би презирством не дивився на його буржуйське походження, він усе-таки відразу не міг повірити, що Марков працює на німців. Саме щоб перевірити гімназиста, відвів його до фон-Гревеніц. Друкарка тільки одну мить дивилася на Маркова, коли він увійшов, але Альошка встиг помітити, як холодне обличчя жінки раптом немов здригнулося і напружилось. І Альошчині підозри перетворилися на певність. Певність у тому, що фон-Гревеніц — шпигунка.
В Альошчиній уяві на таку зраду могла піти тільки людина, яка смертельно ненавидить революцію в усіх її проявах. А Марков називав себе есером і на мітингах виголошував революційні лозунги!..
Було від чого розгубитися!
Себе Альошка вважав більшовиком. По-перше, більшовиком був його батько, найвизначніша для нього людина на землі. По-друге, чомусь саме серед більшовиків траплялися люди, які викликали в ньому найбільше довір'я, — такі, наприклад, як Силін, — і те, що вони говорили про революцію, здавалося найпереконливішим з усього того, що йому доводилось чути на численних мітингах. Це була революція для нього, для Пантюшки, для Пантюшчиного батька, і разом з тим вона не підходила для Глущенка, що також говорило на її користь. У цієї революції був запаморочливий розмах. Весь світ повинен був запалати від неї. І Альошка з усією пристрастю молодої душі вірив у світову більшовицьку революцію.
В ті часи у Херсоні подвизалося багато різних партій, члени яких ладні були горло перегризти одне одному, доводячи, що саме вони і є єдині справжні революціонери.
Багато хлопчаків у Херсоні вважали себе есерами. Кожному лестило називатися революціонером, та ще й соціалістом. Альошка не дуже розбирався у партійних програмах. Він негативно ставився до есерів головним чином тому, що так до них ставилися дорослі більшовики. Але в глибині душі Альошка і есерам не міг відмовити в революційності: надто вже бучно виступали вони на мітингах.
І от виявилось, що есерівський прихвостень Марков працює на німців.
Слід було б добре подумати, порадитися із знаючими людьми… Але зараз Альошка твердо знав одне: ким би не був Марков, він — ворог, він зраджує людей, які проливають кров за революцію. І цього не можна допустити!
Коли хвилин через п'ятнадцять після зустрічі на сходах Марков вийшов із штабу, Альошка сидів на кам'яній тумбі біля воріт і складаним ножем стругав палицю. Він був без гвинтівки, револьвер висів у нього під шинелею.
— Ти тут? — сказав Марков. — Знаєш, я вирішив не чекати. Начальство, кажуть, не скоро прийде. Краще зайти ще раз. Тобі, звичайно, щиро дякую. Тепер я принаймні знаю, до кого звертатися…
Він заходився палко дякувати Альошці за співчуття, почав базікати про те, що колишні гімназичні товариші повинні допомагати один одному, особливо в такий важкий час… В очах у нього Альошка розглядів колючі насмішкуваті іскорки,
— Так я пізніше зайду… А можливо, завтра.
Альошка байдуже знизав плечима.
— Ну, бувай, спасибі тобі! Хороший ти хлопець!
— Будь ласка, — сказав Альошка.
Дійшовши до рогу, Марков ще раз озирнувся. Він навіть помахав Альошці рукою.
«Задоволений, — подумав Альошка, — обдурив мене!..»
Нахилившись, він зосереджено вистругував набалдашник палиці. Марков завернув за ріг, а за кілька секунд вулицю в кінці кварталу зигзагом перебіг Пантюшка, на розі почекав трохи і зник. Тоді Альошка скочив з тумби, засунув ножик у кишеню і, забувши про палицю, помчав слідом за ним.
ЧОЛОВІК У ШИНЕЛІ
Марков зустрівся з чоловіком у фронтовій шинелі біля великого кам'яного будинку під навісом для візників. Те, що гімназист передав йому, здалеку здавалось акуратно згорнутою чорною ганчіркою. Обмінявшись кількома словами, вони розійшлися. Марков пішов прямо, незнайомий попрямував у протилежний бік.
Біля замкнених воріт одного з дворів на звалених купою, темних від часу колодах сиділи два хлопчаки: один — гімназист-старшокласник, другий — з підмайстрів, у чорній куртці і великому кашкеті. Гімназист крутив у повітрі монету. Хлопчик у куртці з цікавістю глянув на незнайомого. Той закашлявся, прикриваючись долонею.
— Дивись сюди! — закричав гімназист. — Орел чи решка?
Хлопчаки нахилилися над монетою, що впала на землю. Забувши, здавалось, про все на світі, вони грали в орлянку. Незнайомий не поспішаючи пройшов повз них.
Коли він був досить далеко, Альошка люто зашипів:
— Що ти вирячився на нього! Завалити все хочеш?
— Альошко, я цього типа десь бачив! Морда знайома…
— Де ти його бачив?
Пантюшка засунув п'ятірню під кашкет і кілька секунд з такою силою тер голову, наче хотів видавити з неї спогади.
— Бий мене сила божа, забув.
— Біжи за Марковим, — наказав Альошка. — Стеж, куди він піде, а я за цим. Потім у штабі зустрінемось…
І вони розійшлися.
… Чоловік у фронтовій шинелі довго кружляв по місту. Він ішов неквапливо, перевальцем, ходою незайнятої людини, час від часу зупинявся біля рекламних тумб, з яких звисало клоччя старих плакатів, і скоса поглядав назад. Якщо попереду нього з'являлися перехожі, він заздалегідь переходив на інший бік вулиці.
Біля однієї з вулиць, куди звернув незнайомий, був прохідний
